Регуляторний ризик для страхового ринку: наслідки банківського мислення в нагляді

Вступ: регуляторний ризик очима ризик-менеджера

У своїй щоденній роботі ризик-менеджер звик аналізувати не лише очевидні джерела загроз, а й ті, що залишаються поза фокусом, – приховані, комплексні, такі, що виникають не через форс-мажори, а через структурні особливості систем. І останнім часом я дедалі частіше ловлю себе на думці, що одним із найбільш недооцінених ризиків для страхового ринку України стає саме регуляторний ризик – у його найширшому розумінні.

У липні цього року виповниться п’ять років як Нацбанк став регулятором небанківського фінансового ринку в межах реформи «спліт». За цей час працівниками регулятора була проведена колосальна робота, зокрема, були встановлені чіткі правила гри на ранку, здійснено його суттєве оздоровлення шляхом запровадження вимог до прозорості структури власності фінансових установ, їх платоспроможності та ліквідності, розпочато імплементацію євродиректив, у тому числі, шляхом розробки нових секторальних законів, які суттєво посилили вимоги до учасників ринку щодо корпоративного управління, підвищення стандартів ринкової поведінки.

Але водночас, спостерігаючи за структурою керівної вертикалі регулятора, не можу не зауважити: станом на сьогодні жоден із керівників департаментів та майже усі керівники управлінь НБУ (здається, крім однієї начальниці управління), не мають практичного досвіду роботи у страхових компаніях. Серед Заступників Голови, наскільки мені відомо, також відсутні працівники з таким досвідом роботи. Чи обов’язково це погано? Можливо, й ні. Але як ризик-менеджер я маю поставити собі питання: а які непередбачувані наслідки може мати така управлінська конструкція? Чи зможе регулятор, сформований винятково з банкірів, повноцінно оцінити вплив своїх рішень на специфіку страхового бізнесу, який має іншу логіку прийняття ризику, інші джерела доходів і навіть інший тип клієнтських очікувань?

Під регуляторним ризиком я розумію не лише вимоги, які потенційно складно або неможливо виконати, а й ризик того, що взаємодія між ринком і регулятором відбувається мовою, яка є незручною або навіть чужою для однієї зі сторін. В українському банківському секторі, до прикладу, є усталені механізми швидкої звітності, стандартизації процесів, майже моментальної оцінки фінансового стану. Страховий ринок – інший. Він, як на мене, повільніший, глибший, складніший у частині ризикової оцінки й триваліший за циклом життя продуктів. Це не критика. Це спостереження.

Саме з цих міркувань я вирішив описати цю ситуацію як спробу аналізу ризику, який, як і багато інших, можна або ігнорувати, або вчасно побачити – і навчитися з ним працювати.

Феномен "банківського мислення" в регуляторному середовищі

Регуляторна логіка не виникає у вакуумі. Вона завжди відображає бекграунд і досвід тих, хто формує політику. І саме тому неможливо ігнорувати той факт, що поточна управлінська структура НБУ, відповідальна за нагляд за страховим ринком, майже повністю сформована з фахівців банківського походження.

Це не є ознакою некомпетентності. Навпаки – всі вони мають бездоганну репутацію, сильний управлінський досвід, глибоке розуміння фінансового сектору. Проблема – не в людях. Проблема – в логіці, яку вони несуть із собою, інколи – неусвідомлено.

В українській банківській моделі бізнесу домінує логіка щоденної ліквідності, операційної завершеності дня, швидкої оцінки фінансового стану та потужного впливу нормативів. Ці процеси добре формалізовані, стандартизовані, легко піддаються цифровізації. У такому середовищі регулятор – не просто спостерігач, а інтервенційна сила, яка може й має втручатися в режимі реального часу.

Природним наслідком цього є спокуса екстраполювати ці самі моделі на страхування. Якщо банк звітує щодня – чому б не вимагати цього й від страховика? Якщо банк має стандартні ризикові ваги – чому б не спробувати оцінити страхові резерви так само? Якщо банківський ризик оцінюється через VaR або коефіцієнти ліквідності – чому не застосувати аналогічні підходи до оцінки платоспроможності страховиків?

Саме тут починає народжуватися регуляторний ризик другого рівня – ризик неадекватності моделі нагляду до реалій ринку, що регулюється. Коли логіка банку зустрічається з реальністю страхування, вона часто не знаходить відповідника. Наприклад:

• у банках ліквідність – це сьогодення, а у страховиків – горизонт 1-3 роки;
• у банках ризик – це здебільшого фінансовий, а у страховиків – страховий, операційний, актуарний;
• у банках – продукти короткого циклу, у страховиків – часто довгострокові з кумулятивною відповідальністю.

Коли слова не означають те саме: ризик непорозуміння

Однією з малопомітних, але важливих загроз для взаємодії між регулятором і страховиками є концептуальний бар’єр сприйняття, що виникає через різний професійний досвід і лексику. Банківські терміни і логіка нерідко накладаються на страховий бізнес без адаптації до його природи. У результаті виникає ефект "мовного бар’єру": – сторони можуть використовувати ті самі слова, але вкладати в них абсолютно різний зміст.

Термін "ризик" – яскравий приклад. Для банкіра ризик – це передусім кредитне порушення або волатильність активів. Для страховика – це ймовірність настання події, що спричинить фінансове зобов’язання. Або "ліквідність": у банку це – миттєва здатність провести платіж, у страхуванні – довгострокове прогнозування виплат за збитками.

Цей "мовний зсув" створює ризик неправильного тлумачення, особливо під час обговорення регуляторних змін. Страховики можуть бачити в новій вимозі загрозу операційній ефективності, у той час як регулятор – лише спробу уніфікації. І якщо не ідентифікувати цей бар’єр, то конструктивний діалог буде постійно супроводжуватись фрустрацією – наче обидві сторони говорять різними мовами, хоча формально використовують однакові терміни.

У чому бізнес-моделі банків і страховиків принципово різняться

Щоб зрозуміти, чому механічне перенесення банківських регуляторних практик на страхування не працює, варто порівняти саму природу бізнес-моделей цих інституцій. На перший погляд – це два фінансові посередники, які управляють грошовими потоками. Але насправді – це різні світи.

1. Джерело ризику та доходу
• У банку ризик виникає переважно з активів – кредитів, інвестицій, міжбанківських операцій.
• У страховика – з пасивів: страховики приймають на себе майбутню зобов’язану виплату на умовах невизначеності.

Це означає: банк заробляє, коли грамотно обирає, кому дати гроші, а страховик – коли вміє передбачити, кому доведеться платити. Це різні компетенції.

2. Горизонт відповідальності
• У банках більшість продуктів мають короткий цикл (депозити, кредити – переважно до 1 року).
• У страхуванні – поліси можуть діяти 1 рік, 3 роки, 10 років і навіть довше (особливо у страхуванні життя або технічних ризиках).

Це означає: ризики страховика – довгострокові, з ефектом відкладеної реалізації. Регулятор, що орієнтується на короткострокові метрики, може пропустити наростання проблем в середньо– і довгостроковій перспективі.

3. Звітність і аналітика
• В українських банках (здається лише в нашій країні, чи я помиляюся?) щоденна звітність – стандарт. Баланс і результати операційного дня доступні майже в режимі реального часу.
• У страховиків – оцінка резервів, виплат і ризиків вимагає актуарної моделі, статистичних припущень, даних у ретроспективі.

Це означає: звітність страховика не може бути «щоденною» в класичному банківському розумінні (а, як на мене, і "щомісячною"), і вимоги до частоти та обсягу подання мають враховувати це.

4. Природа довіри
• Клієнт банку очікує ліквідності – можливості вивести кошти у будь-який момент.
• Клієнт страховика очікує захисту від невизначеності, тобто гарантії, що у разі події виплата буде зроблена.

У банку проблеми виникають при раптовому відтоку коштів, у страховика – при масовій реалізації збиткових подій або неправильній оцінці ризиків. Механізми моніторингу мають бути різними.

5. Бізнес-процеси
• У банках вони більш формалізовані, з чіткими інструкціями, ІТ-рішеннями, типізованими рішеннями.
• У страхуванні – висока частка індивідуальних рішень, актуарної експертизи, персоналізованих підходів.

6. Взаємодія з зовнішніми контрагентами та структура ринку
• У банках взаємодія із зовнішніми посередниками мінімальна, всі ключові операції здебільшого відбуваються у межах банку.
• У страхуванні критичне значення мають відносини зі страховими посередниками: страховими агентами та брокерами, перестраховочними брокерами.
• Крім того, в структурі операцій страховика присутній унікальний процес – перестрахування, який не має аналогів у банківській сфері.

Це означає: регулятор має враховувати як складність структури ризику, так і багаторівневу взаємодію страховика із зовнішнім середовищем. Споживачі послуг двох ринків за своїм профілем – різні. Споживач банківської послуги здебільшого діє напряму з банком, тоді як у страхуванні – часто через мережу посередників, кожен з яких впливає на ризики, якість продукту й відповідальність перед клієнтом.

Це означає: "універсальний чек-ліст" чи "формальний контроль" може бути неефективним, бо не вловлює глибини суті. Ці відмінності не є перевагами або недоліками – вони просто інші. І тому головна помилка, якої варто уникнути в регулюванні – екстраполяція звичних банківських моделей на середовище, яке працює за іншими законами.

Потенційні наслідки "банкоцентричного" регулювання для страхового ринку

На перший погляд, використання перевірених банківських інструментів контролю виглядає як розумний крок. Проте у випадку зі страхуванням надмірна "банкоцентричність" у підходах до регулювання несе низку реальних ризиків, які вже сьогодні починають проявлятись або можуть проявитися у найближчій перспективі.

1. Імітація комплаєнсу замість реального управління ризиками

   Коли страховик змушений виконувати регуляторні вимоги, що погано узгоджуються з його бізнес-моделлю, він може перейти в режим «робимо, щоб відчепилися». У результаті:

• ресурси витрачаються на оформлення формальностей, а не на покращення процесів;
• система ризик-менеджменту фокусується на регуляторних чек-листах, а не на реальних загрозах;
• знижується якість внутрішнього аналізу, бо акценти зсунуті з управління – на звітність.

2. Витіснення малих і середніх гравців з ринку

   Банківський регуляторний підхід зазвичай передбачає високі вимоги до інфраструктури, звітності, комплаєнсу. Великі компанії мають ресурси, щоб із цим впоратись. А от середні та малі – не завжди. Це може призвести до:

• монополізації ринку,
• зниження конкуренції,
• скорочення доступності страхових послуг для клієнтів у регіонах.

3. Створення помилкового уявлення про стабільність ринку

   Якщо регулятор орієнтується лише на ті показники, які добре працюють у банках (ліквідність, платоспроможність, достатність капіталу), він може не помітити латентних ризиків у страхуванні: недооцінка збитковості, слабкість актуарних моделей, кумулятивні ризики за портфелем.

4. Загроза надрегуляції

У спробі "навести порядок", регулятор може, а на мій особистий погляд – це вже відбувається, перенавантажити ринок звітністю, оцінками, обов’язковими політиками та положеннями, які не мають прямої користі для ефективного управління. Ситуацію ускладнює й те, що ринок виглядає надмірно зарегульованим, а темпи впровадження європейських директив, попри їх загальну стратегічну доцільність, у нинішніх умовах воєнного стану видаються надто високими. Упровадження таких змін потребує ресурсів, яких ринок наразі не має в достатній кількості. На мою думку, доцільно було б тимчасово сповільнити ці процеси, аби дати компаніям змогу адаптуватися без ризику втрати операційної стійкості. У результаті:

• бізнес фокусується на формі, а не на змісті;
• зростають витрати;
• демотивується персонал і знижується гнучкість компаній.

5. Ризик втрати діалогу та довіри

   Якщо регулятор бачить ринок лише через призму банківської логіки, а учасники ринку бачать її як зовнішню, чужу й неадекватну, виникає криза комунікації. Без спільного розуміння – ні реформа, ні нагляд, ні управління ризиками не будуть ефективними.

Ці наслідки не є фатальними, але ігнорування їх – ризик стратегічного масштабу. Саме тому ризик-менеджери мають бути голосом розсудливості: не просто виконувати нормативи, а ставити питання – чи працюють ці нормативи для нашої специфіки? Чи захищають вони справді від ризиків? І чи не створюють нові?

Що мають робити самі страховики

Абсолютно зрозуміло, що страховики не впливають і не мають впливати на кадрові рішення в НБУ. Це означає, що ризик "банкоцентричного" регулювання – не зовнішня обставина, а повноцінний фактор ризику, з яким доводиться працювати. З точки зору ризик-менеджменту, у компанії, та й у ринку в цілому, є дві базові стратегії реагування на подібну загрозу: 1) прийняття або 2) пом’якшення (mitigation).

Прийняття ризику: свідоме допущення

Це підхід, коли компанія приймає реальність як таку, яка не зміниться, і просто адаптується до нових вимог, наскільки можливо:

• максимальна відповідність формальним критеріям;
• мінімізація контактів з регулятором поза звітністю;
• інвестування у внутрішній комплаєнс замість змістовної аналітики.

Цей шлях іноді є виправданим – особливо для невеликих компаній, які не мають ресурсу впливати на правила гри. Але такий підхід поступово звужує горизонт розвитку, фокусується на виживанні, а не на стратегічному зростанні.

Пом’якшення ризику: вплив через взаємодію

Більш активна стратегія передбачає формування каналів "навчання" регулятора, які допомагають зменшити ймовірність і наслідки непрофільного втручання:

1. Асоціації та професійні об’єднання

   Спільні заходи, конференції, публічні дискусії – це спосіб поступово розширювати експертизу регулятора. Якщо регулятор присутній у професійному середовищі, він краще розуміє його контексти.

2. Аналітика та експертні думки

   Публікації від імені ринку, експертів – це спосіб впливати на порядок денний без конфліктів. Чим більш публічними є ризики нововведень, тим більше шансів, що їх переглянуть.

3. Індивідуальні діалоги

   Участь у робочих групах, круглих столах, консультаціях – усе це працює, якщо компанії готові делегувати фахових представників. Наявність живого зворотного зв’язку дозволяє зменшити регуляторні перекоси ще "на вході". Прямі постійні контакти з працівниками регулятора на будь-якому рівні.

4. Прозора демонстрація реалій

   Чесна демонстрація специфіки процесів (наприклад, довготривалих виплат, труднощів у оцінці ризиків, різниці в горизонті планування) – це спосіб "перекласти" страхову реальність на мову, зрозумілу регулятору.

Це не про конфронтацію – а про зрілість ринку, який не лише виконує вимоги, а й допомагає регулятору стати ефективнішим. Бо в умовах ринкової трансформації, війни, реформ і нових законів – страховий ринок і регулятор сидять в одному човні. І якщо один не розуміє, куди гребе інший, – човен хитає.

Висновки та рефлексія ризик-менеджера

Можливо, ця стаття – не більше ніж суб’єктивні нотатки ризик-менеджера, який довго спостерігає за трансформацією страхового ринку, у тому числі, роками зсередини. І, можливо, побоювання щодо "банкоцентричного" регулювання – перебільшені. Але, навіть якщо це лише ризик у фазі слабких сигналів, його варто ідентифікувати – хоча б тому, що вплив цього ризику може виявитися системним і довгостроковим.

Регуляторна логіка, сформована в банківському середовищі, не є хибною. Вона просто інакша. Проблема виникає тоді, коли її механічно переносять у сферу, яка працює за іншими законами – і очікують такої ж ефективності.

Управління ризиками – це завжди про баланс. Баланс між контролем і довірою, між вимогами і реаліями, між короткотерміновими діями і довготерміновими наслідками. Тому й регуляторний ризик – це не тільки про звіти, а й про діалог. І саме страховики, як фахівці у своїй сфері, мають бути ініціаторами цього діалогу – якщо хочуть, щоб ринок не тільки вижив, а й розвивався.

Бо ризик, який ми ігноруємо, – зрештою керує нами. А ризик, який ми аналізуємо і пом’якшуємо – працює на нас.