Як Україна відкрила новий фронт проти тіньового флоту РФ

Атака СБУ на російський танкер "QENDIL" у нейтральних водах Середземного моря виглядає скромно лише на перший погляд. Жодного вантажу, жодної екологічної катастрофи, жодних миттєвих заяв. Але саме ця тиша і є головним маркером зміни правил гри. Україна вперше завдала фізичного удару не по військовій цілі, а по інфраструктурі російської воєнної економіки поза безпосередньою зоною бойових дій.

Початок війни за гроші

Росія у 2024–2025 роках експортує морем 4,5–5 млн барелів нафти на добу, з яких до 70% перевозиться тіньовим флотом. Саме ці поставки забезпечують 30–35% доходів федерального бюджету РФ і до 45% валютної виручки. Будь-яке підвищення вартості цієї логістики напряму б'є по здатності Кремля фінансувати війну без внутрішньої дестабілізації.

Після підтвердженого фізичного ураження судна в нейтральних водах ризик для тіньового флоту перестає бути теоретичним. За практикою морського страхування, інциденти такого типу підвищують премії для високоризикових суден у 2–4 рази або змушують операторів переходити на самострахування. Це збільшує собівартість перевезення на $4–7 за барель. За нинішніх обсягів експорту навіть +$5 за барель означає близько $25 млн додаткових витрат щодня, або $9 млрд на рік. Це сума, співмірна з річними витратами РФ на виробництво крилатих ракет.

Ключове полягає в руйнуванні моделі дешевого ризику, на якій тримається тіньовий флот. Старі танкери, які й так працюють із премією до ринку у 15–30%, стають економічно менш доцільними. Частина рейсів зникає, частина вимагає глибших знижок на російську нафту. У 2024 році дисконт Urals до Brent уже коливався в діапазоні $12–18, і кожен додатковий ризиковий фактор розширює цю різницю.

Чому удар по танкеру ефективніший за удари по НПЗ

НПЗ є стаціонарними об'єктами, їх географія відома, а пошкодження, навіть серйозні, здебільшого відновлюються протягом 6–12 тижнів. У 2024 році Росія змогла відновити до 80% втрачених потужностей НПЗ менш ніж за три місяці, перерозподіляючи переробку і збільшуючи експорт сирої нафти замість продуктів.

Тіньовий флот працює за іншою логікою. Це мережа слабких ланок, де кожен танкер виконує функцію вузла. Середній вік суден у тіньовому флоті перевищує 18–20 років, а значна частина з них технічно не відповідає стандартам відкритого ринку. Виведення навіть окремих одиниць з ладу створює дефіцит корпусів, який неможливо швидко компенсувати через санкції, заборону страхування і небажання верфей працювати з РФ.

Крім того, удари по НПЗ змінюють баланс усередині російської економіки, але не зачіпають ключову проблему – здатність РФ конвертувати нафту у валюту. Удар по танкеру б'є не по виробництву, а по останньому етапу ланцюга, де доходи стають ліквідними і придатними для фінансування війни. Тому одиничний інцидент у морі здатен мати довший ефект, ніж серія ударів по об'єктах, які Кремль навчився ремонтувати.

Юридична і політична асиметрія як фактор стримування РФ

Танкер не перебував під прапором РФ у класичному розумінні, не виконував гуманітарної чи легальної торговельної функції і не знаходився у зоні оголошених бойових дій. Це позбавляє Кремль можливості задіяти стандартні дипломатичні механізми ескалації.

Будь-яка симетрична дія з боку РФ проти цивільного судноплавства у Середземному морі автоматично потрапляє у зону відповідальності держав прапора, прибережних країн і НАТО. У 2024 році понад 60% світового танкерного флоту перебувало під юрисдикцією країн, які прямо або опосередковано пов'язані з ЄС і США. Це означає, що російська відповідь неминуче трансформується з двостороннього конфлікту в багатосторонню кризу, якої Москва системно уникає.

Водночас для України ця операція не створює дзеркальних юридичних ризиків. Вона не атакує судноплавство як клас, не створює загрози торговим маршрутам і не порушує екологічних конвенцій. Фактично формується асиметрія відповідальності, де один бік змушений мовчати або діяти непрямо, а інший може повторювати подібні дії без різкого зростання політичної ціни.

У цій логіці удар по "QENDIL" стає не разовою акцією, а тестом на межі терпимості системи міжнародного морського права, який Росія програє через власну залежність від напівлегальних схем.