Стратегія розвитку страхового ринку України: між регулюванням і розвитком. Частина 1

Поява Стратегії розвитку страхового ринку України "Майбутнє убезпечення України" є, безперечно, важливою подією. Вперше за тривалий час регулятор намагається представити цілісне бачення розвитку страхування не лише як об'єкта державного регулювання і нагляду, а як складової фінансової системи, що має забезпечувати захист громадян і бізнесу, сприяти залученню інвестицій та брати участь у повоєнному відновленні країни. Саме так визначається місія майбутнього страхового ринку в документі НБУ.

Необхідність такої Стратегії важко заперечувати. Український страховий ринок увійшов у п'ятий рік повномасштабної війни з надзвичайно низьким рівнем проникнення страхування – лише 0,81% ВВП. НБУ ставить за мету підвищити цей показник до понад 2%, збільшити обсяг особового страхування з 16,5 млрд до 45 млрд грн, розвивати медичне страхування, страхування життя, воєнних і кіберризиків, InsurTech, а також посилити роль страховиків як інституційних інвесторів. Сам перелік цих завдань свідчить про поступове усвідомлення значно ширшої економічної ролі страхування.

Проте саме зіставлення масштабу поставлених завдань із запропонованими механізмами їх реалізації породжує низку принципових питань.

Наприклад, підвищення проникнення страхування з 0,81% до понад 2% ВВП саме по собі означає майже 2,5-кратне зростання відносного масштабу ринку. Але Стратегія не дає відповіді на ключове питання стратегічного планування: які види страхування і в якому обсязі повинні забезпечити цей приріст? Скільки має дати страхування життя, скільки – медичне, страхування воєнних ризиків, корпоративне майнове, аграрне та інші сегменти? І головне – за рахунок яких економічних та інституційних механізмів має відбутися відповідне зростання?

Це питання набуває особливої ваги, оскільки навіть досягнення показника у 2% ВВП ще не означатиме формування зрілого страхового ринку європейського типу. Отже, цей показник логічніше розглядати як проміжний орієнтир виходу українського страхування з нинішнього функціонально слабкого стану, а не як кінцевий образ майбутньої страхової системи країни.

Саме тут проявляється головне методологічне протиріччя документа. Стратегія досить точно визначає багато проблем українського страхування, однак значну частину механізмів їх вирішення продовжує формувати переважно в парадигмі регулювання. Імплементація європейських директив, удосконалення нормативних вимог, нагляду, захисту споживачів та регулювання посередників є необхідними умовами функціонування сучасного страхового ринку. Проте виконання регуляторних заходів саме по собі не створює економічного попиту на страхування, не формує довгострокового страхового капіталу і не визначає місця страхування у фінансуванні відбудови країни.

Якість регулювання є необхідною умовою розвитку страхового ринку, але вона не є його економічним двигуном.

Саме з цієї позиції доцільно розглянути запропоновану НБУ Стратегію: не з погляду того, наскільки повно вона описує майбутні регуляторні заходи, а з погляду того, чи створює вона причинно-наслідкову модель переходу від нинішнього стану страхового ринку до заявленого образу "майбутнього убезпечення України".

1. Розвиток чи регулювання: що насправді пропонує Стратегія?

У вступній частині Стратегії НБУ визначає три базові принципи, на яких має £рунтуватися майбутній страховий ринок: клієнтоорієнтованість, довіра та відповідальність, інноваційність і технологічність. Самі по собі ці принципи не викликають заперечень. Проте для документа, що претендує на визначення стратегічного напряму розвитку страхування в Україні, вони видаються недостатніми. Вони характеризують переважно бажані властивості учасників ринку та їх взаємодії зі споживачами, але не розкривають економічної ролі страхування у воєнній і повоєнній моделі розвитку держави.

Особливо це помітно при зіставленні задекларованих принципів із масштабом завдань, які сама Стратегія покладає на страховий сектор. Йдеться вже не лише про захист майнових інтересів громадян і підприємств, а про страхування воєнних ризиків, підтримку інвестицій, формування довгострокових фінансових ресурсів, розвиток особового страхування та участь страховиків як інституційних інвесторів у відбудові країни. За такого бачення до фундаментальних принципів мали б належати також економічна спроможність ринку приймати й перерозподіляти ризики, державно-приватне партнерство у покритті катастрофічних ризиків, мобілізація довгострокового капіталу, міжнародна перестрахувальна інтеграція та функціональний зв'язок страхування з інвестиційною політикою держави.

Відсутність цих складових у вихідній концептуальній конструкції не була б принциповою проблемою, якби вони послідовно розкривалися у механізмах реалізації Стратегії. Проте подальший аналіз документа демонструє іншу закономірність: значна частина запропонованих заходів концентрується на вдосконаленні регулювання, імплементації європейських директив, пруденційному нагляді, корпоративному управлінні, захисті прав споживачів та нормативному врегулюванні діяльності учасників ринку. Показово, що виконання планів імплементації Solvency II, IDD, MID та IRRD включено до ключових індикаторів реалізації самої Стратегії.

Безумовно, гармонізація українського страхового законодавства з acquis ЄС є необхідною. Так само необхідними є платоспроможність страховиків, належне корпоративне управління, прозорість структури власності та ефективний захист споживачів. Проте ці заходи відповідають передусім на питання, яким має бути належно регульований страховий ринок, а не на питання, за рахунок чого цей ринок повинен зростати та виконувати ширші економічні функції.

Саме тут виникає принципова методологічна проблема Стратегії. Регулювання встановлює правила функціонування ринку, але не створює автоматично попиту на страхові послуги. Пруденційний нагляд може забезпечити фінансову стійкість страховика, але сам по собі не збільшує кількість громадян, які купують поліси страхування життя. Імплементація європейської директиви не створює корпоративного медичного страхування, якщо податкова система не стимулює роботодавця фінансувати такий соціальний пакет. Вимоги до платоспроможності не створюють перестрахувальної місткості для покриття катастрофічних воєнних ризиків. Так само нормативне регулювання не може замінити пенсійну реформу, без якої потенціал довгострокового накопичувального страхування залишається обмеженим.

Отже, регуляторна модернізація і розвиток страхового ринку є взаємопов'язаними, але не тотожними процесами. Перша створює необхідні інституційні рамки для другого, однак економічний розвиток потребує додаткових механізмів: податкових стимулів, реформування суміжних секторів, розвитку довгострокового заощадження, державного розподілу катастрофічних ризиків, міжнародного перестрахування, інтеграції страхування з кредитуванням та інвестиційними процесами.

Ця відмінність має принципове значення і для оцінювання попередніх результатів реформування ринку. Ще в попередніх стратегічних документах фінансового сектору передбачалися пошук чинників розвитку страхового ринку, удосконалення регулювання, механізмів раннього реагування, регулювання страхових посередників та інші заходи. Тому нинішній надзвичайно низький рівень проникнення страхування потребує не лише постановки нових цілей, а й відповіді на питання, чому попередня регуляторна трансформація не забезпечила відповідного функціонального розвитку страхування.

У цьому контексті особливої уваги заслуговує твердження авторів Стратегії, що реформа не може бути успішною, якщо вона спускається виключно директивно "згори", а сам документ нібито став результатом "відкритого, подекуди гострого діалогу" держави, страховиків, професійних асоціацій та міжнародних експертів. Це важливий і правильний принцип. Однак для оцінювання його практичної реалізації необхідно розуміти: на якому етапі до розроблення Стратегії був залучений страховий ринок, хто саме представляв його інтереси, які пропозиції були внесені учасниками ринку, які з них враховано або відхилено і з яких причин.

Ідеться не про формальну наявність зустрічей регулятора з представниками страхових компаній. Методологічно принциповою є різниця між спільним формуванням стратегічного рішення та обговоренням із ринком рішення, концептуальна конструкція якого вже сформована регулятором. Досвід підготовки законодавчих ініціатив щодо страхування воєнних ризиків уже продемонстрував практичне значення цієї відмінності.

Тому ключове питання полягає не в тому, чи потрібне українському страховому ринку сучасне європейське регулювання. Відповідь очевидна – потрібне. Питання інше: чи достатньо модернізувати регулювання, щоб отримати сучасний розвинений страховий ринок?

На нашу думку, ні. Якість регулювання є необхідною умовою розвитку страхового ринку, але вона не є його економічним двигуном. Саме тому Стратегія розвитку повинна починатися не лише з визначення того, як регулювати страховиків, а передусім із відповіді на питання, які економічні функції має виконувати страхування в майбутній моделі України і які інституційні механізми здатні забезпечити виконання цих функцій.

2. Ціль 2%: де модель зростання страхового ринку?

Одним із головних кількісних орієнтирів Стратегії визначено збільшення рівня проникнення страхування з 0,81% до понад 2% ВВП. Одночасно передбачається зростання обсягу особового страхування з 16,5 млрд до 45 млрд грн. На перший погляд, такі показники створюють чіткий вимірюваний орієнтир розвитку ринку. Проте наявність кінцевої цифри ще не означає наявності стратегії її досягнення.

З математичного і методологічного погляду загальний приріст страхового проникнення має бути результатом зростання окремих сегментів ринку. Відповідно, цільовий показник понад 2% ВВП потребує декомпозиції: який внесок у його досягнення мають забезпечити страхування життя, медичне страхування, страхування воєнних ризиків, корпоративне майнове страхування, агрострахування, автострахування та інші види? Для кожного сегмента необхідно визначити не лише бажану динаміку премій, а й економічний механізм, здатний цю динаміку забезпечити.

Саме такого причинно-наслідкового зв'язку між цільовим показником, структурою його формування та інструментами реалізації у Стратегії бракує. Неможливо оцінити реалістичність загальної цілі, якщо невідомо, яка її частина має бути забезпечена кожним із ключових сегментів, за рахунок якої кількості нових договорів і застрахованих осіб, зміни середньої премії, розширення охоплення страхуванням та скорочення розриву в страховому захисті (protection gap).

Ця проблема відзначається і професійним ринком. У проєкті зауважень Асоціації "Страховий бізнес" до Стратегії наголошується на відсутності повноцінної економічної моделі розвитку ринку та недостатньому зв'язку цільових показників із макроекономічними детермінантами платоспроможного попиту. Стосовно показника понад 2% ВВП прямо ставиться питання про те, за рахунок яких класів страхування, кількості договорів, клієнтів і середніх премій він має бути досягнутий.

Водночас оцінювання розвитку ринку лише через номінальний обсяг премій може створювати викривлену картину. В умовах високої інфляції зростання страхових премій частково відображає збільшення вартості застрахованих активів, медичних послуг, ремонту та інших складових страхового тарифу, а не реальне розширення страхового захисту. Тому кількісні показники Стратегії доцільно доповнити динамікою кількості договорів, застрахованих осіб та об'єктів, рівнем реального, очищеного від інфляції зростання премій і показниками скорочення protection gap. Саме на необхідності такого підходу наголошує АСБ.

Особливо показовими в цьому відношенні є медичне страхування та страхування життя. Дорожня карта передбачає стимулювання цих сегментів шляхом внесення змін до Податкового кодексу України, спрямованих на уточнення відповідного податкового режиму. Однак реалізацію ключових податкових і пенсійних змін фактично віднесено до завершального періоду Стратегії – IV кварталу 2030 р. АСБ об£рунтовано звертає увагу на надмірну віддаленість такого горизонту.

При цьому потенціал медичного страхування значно ширший за коригування податкового режиму. В Україні протягом десятиліть залишається невирішеним питання системного місця страхових механізмів у фінансуванні охорони здоров'я. Корпоративне добровільне медичне страхування розвивалося переважно як елемент соціального пакета роботодавців, тоді як загальнонаціональної моделі, яка б визначала місце страхування у фінансуванні медичних послуг, сформовано не було. Тому уточнення податкового режиму може усунути окремі бар'єри, але саме по собі не відповідає на стратегічне питання: яку роль медичне страхування має відігравати в системі охорони здоров'я України?

Історія розвитку корпоративного ДМС додатково демонструє обмеженість пояснення слабкого страхового попиту недостатньою фінансовою грамотністю. Протягом тривалого періоду підприємства, зацікавлені у фінансуванні медичного захисту своїх працівників, стикалися з податковими обмеженнями, які стимулювали використання альтернативних договірних конструкцій замість прямого класичного страхування соціального пакета. Отже, попит існував, страховий продукт існував, роботодавець був готовий його фінансувати, але інституційне середовище деформувало економічно природний страховий механізм.

Цей досвід дозволяє інакше поставити проблему фінансової грамотності: можливо, громадян і підприємства потрібно не стільки переконувати у необхідності страхування, скільки державі необхідно створювати умови, за яких страхуватися стає економічно раціонально.

Не менш показовою є ситуація зі страхуванням життя. Поставлена мета збільшення особового страхування з 16,5 млрд до 45 млрд грн означає необхідність сформувати додатковий потік у 28,5 млрд грн премій. Але Стратегія не пояснює, звідки саме має виникнути цей приріст. Розвиток довгострокового страхування життя безпосередньо залежить від податкових стимулів, корпоративних програм, довгострокових заощаджень домогосподарств і, особливо, архітектури пенсійного забезпечення. АСБ у своїх зауваженнях прямо вказує на відсутність конкретної моделі корпоративного накопичувального страхування життя, цільового охоплення працівників, очікуваної кількості договорів і накопичень та окремих KPI для корпоративного life і пенсійного страхування.

Відсутність повноцінної накопичувальної пенсійної системи позбавляє український страховий ринок одного з природних механізмів формування довгострокового капіталу. Водночас сама Стратегія передбачає посилення ролі страховиків як інституційних інвесторів. Виникає причинно-наслідковий ланцюг, який мав би бути одним із центральних у документі: пенсійна та податкова реформи → розвиток довгострокового страхування життя → зростання страхових резервів → формування інституційного інвестиційного капіталу → фінансування економіки та відбудови.

При цьому оцінювання перспектив life потребує врахування не лише майбутніх планів, а й попередньої траєкторії розвитку цього сегмента. Український ринок протягом останніх десятиліть не лише залучав міжнародні страхові групи, а й втрачав окремих іноземних інвесторів або спостерігав зміну ними стратегії присутності. Такі процеси не можна автоматично пояснювати виключно якістю державного регулювання: на рішення міжнародних груп впливають війна, макроекономічні ризики та їхні глобальні корпоративні стратегії. Проте сама динаміка присутності стратегічних інвесторів є важливим індикатором інвестиційної привабливості українського life-сегмента.

Тому перед Стратегією постає ще одне питання: не лише як залучити нові інвестиції у страхування життя, а й як створити середовище, здатне утримувати вже залучений довгостроковий страховий капітал. Показники залучення та збереження стратегічних інвесторів могли б доповнити систему KPI поряд із преміями, кількістю застрахованих осіб, довгостроковими накопиченнями та рівнем страхового охоплення.

Аналогічної декомпозиції потребують й інші потенційні драйвери. Для страхування воєнних ризиків причинно-наслідкова модель може мати інший вигляд: державно-приватний розподіл катастрофічного ризику + міжнародна перестрахувальна місткість → збільшення доступного страхового покриття → страхування активів та інвестицій → приріст премій і зниження ризику інвестиційної діяльності.

Для медичного страхування: реформування механізмів фінансування охорони здоров'я + податкові стимули роботодавців → розширення медичного страхування → збільшення кількості застрахованих → приріст премій → внесок сегмента у загальний рівень страхового проникнення.

Саме сукупність таких моделей мала б пояснювати, як 0,81% перетворюється на понад 2% ВВП.

Проте така постановка одразу виводить проблему за межі компетенції НБУ. Податкова політика, пенсійна система, організація фінансування охорони здоров'я, державні гарантії щодо катастрофічних воєнних ризиків та залучення міжнародних фінансових інституцій не можуть бути реалізовані одним фінансовим регулятором. Отже, якщо документ претендує на статус Стратегії розвитку страхового ринку України, а не лише програми діяльності НБУ щодо страхового сектору, він потребує міжвідомчої інституційної архітектури реалізації.

У такій архітектурі кожна стратегічна ціль повинна бути пов'язана щонайменше з чотирма елементами: цільовий сегмент → економічний механізм його зростання → відповідальна інституція → кількісний внесок у загальний результат.

Ця логіка близька і до пропозиції АСБ структурувати реалізацію Стратегії за послідовністю "проблема → причина → стратегічна ціль → альтернативи → захід → вартість → KPI → строк → відповідальний".

Без такої конструкції виникає парадокс: Стратегія визначає кінцевий показник розвитку ринку, але частину ключових передумов його досягнення планує створити фактично до завершення самого стратегічного періоду.

Тому показник понад 2% ВВП доцільно оцінювати не стільки за його формальною амбітністю, скільки за об£рунтованістю траєкторії його досягнення. Для зрілих європейських страхових ринків характерні значно вищі показники проникнення страхування, тому 2% слід розглядати радше як проміжний рубіж виходу українського страхування з нинішнього функціонально слабкого стану, ніж як кінцевий образ майбутнього ринку.

Отже, ключове питання полягає не в тому, скільки відсотків страхового проникнення бажано отримати у 2030 році, а які структурні зміни в економіці повинні створити ці відсотки. Без декомпозиції джерел зростання, кількісного оцінювання їхнього внеску та визначення інституційних механізмів досягнення результату ціль понад 2% ризикує залишитися не результатом стратегічного моделювання, а бажаним KPI.

3. Інституційна спроможність: хто і як формує стратегію розвитку ринку?

Якість будь-якої галузевої стратегії визначається не лише правильністю поставлених цілей, а й спроможністю інституцій, які її розробляють і реалізують. Для страхового ринку це питання має особливе значення. Страхування поєднує фінансове регулювання, актуарні розрахунки, андеррайтинг, перестрахування, врегулювання збитків, інвестиційну діяльність, податкові відносини, захист прав споживачів і специфічні технології дистрибуції. В умовах війни до цього додаються катастрофічні ризики, міжнародне перестрахування, державні гарантії та механізми державно-приватного розподілу ризику.

Тому розроблення стратегії розвитку такого ринку не може бути переважно юридико-регуляторним завданням. Воно потребує поєднання щонайменше трьох типів компетентності: регуляторної, економічної та професійно-страхової. Перша визначає правила та межі діяльності, друга – економічні стимули і взаємозв'язок страхування з іншими секторами економіки, третя – розуміння того, як страхові механізми реально функціонують на рівні продукту, ризику, клієнта, перестрахування і збитку.

Саме з цієї позиції потребує оцінки заявлений у Стратегії принцип відкритого діалогу з ринком. Автори документа справедливо наголошують, що реформа не може бути успішною, якщо вона здійснюється виключно директивно "згори", та зазначають, що Стратегія стала результатом відкритого, подекуди гострого діалогу держави, страховиків, професійних асоціацій і міжнародних експертів. Така постановка відповідає сучасному розумінню регуляторної політики. Проте сам факт проведення консультацій ще не дозволяє оцінити глибину участі ринку у формуванні стратегічних рішень.

Існує принципова відмінність між консультацією щодо вже сформованого документа і спільним виробленням його концептуальної моделі. У другому випадку професійне середовище бере участь не лише в коментуванні запропонованих норм, а й у визначенні проблем, причин їх виникнення, альтернативних варіантів політики, економічних наслідків та критеріїв результативності. Саме тому для оцінювання реального характеру "відкритого діалогу" важливо знати, які представники ринку брали участь у підготовці Стратегії, які альтернативні пропозиції вони вносили, які з них було враховано і з яких причин інші були відхилені.

Показовим у цьому відношенні є проект зауважень Асоціації "Страховий бізнес". Його автори не обмежуються пропозиціями щодо окремих пунктів Дорожньої карти, а ставлять питання про методологію самого документа. Зокрема, вказується на недостатній зв'язок між економічними передумовами, проблемами ринку, стратегічними цілями, вартістю рішень і вимірюваними результатами. Запропонована АСБ логіка "проблема → причина → стратегічна ціль → альтернативи → захід → вартість → KPI → строк → відповідальний" фактично означає перехід від переліку регуляторних дій до повноцінного стратегічного управління розвитком ринку.

Кадрова спроможність як елемент інституційної якості

Іншим аспектом є кадрова спроможність самого регулятора. За роки перебування небанківського фінансового сектору під наглядом НБУ відбувалися неодноразові зміни керівників і фахівців, які мали безпосередній досвід роботи на страховому ринку. Сам по собі кадровий рух є природним для будь-якої великої інституції і не може розглядатися як доказ проблеми. Однак послідовне скорочення або недостатнє використання галузевої експертизи може призводити до зміщення балансу від професійно-страхового бачення до переважно юридико-регуляторного.

Наслідки такого дисбалансу проявляються не обов'язково в юридичній якості нормативних документів. Навпаки, вони можуть бути формально бездоганними. Проблема виникає тоді, коли нормативне рішення недостатньо враховує економіку страхового продукту, можливості перестрахування, поведінку клієнта, операційну практику страховика або реальні стимули учасників ринку.

Саме тому професійна компетентність у сфері страхування не може бути повністю замінена юридичною компетентністю у сфері його регулювання.

Досвід підготовки законодавчих рішень щодо страхування воєнних ризиків є тут особливо показовим. Війна поставила перед Україною завдання, яке принципово виходить за межі класичного страхового регулювання: приватний страховик не здатний самостійно приймати необмежений системний воєнний ризик. Необхідна багаторівнева конструкція розподілу збитків між страхувальником, страховиком, перестраховиком, державою та міжнародними фінансовими партнерами.

Проте український ринок значною мірою почав вирішувати цю проблему децентралізовано. Окремі страховики, приймаючи ризик на власний капітал, створювали власні продукти PVI, самостійно шукали перестрахувальну місткість і встановлювали власні ліміти. Це продемонструвало адаптивність приватного ринку, але водночас виявило відсутність на початковому етапі системного механізму консолідації місткості.

Альтернативна інституційна модель могла б передбачати об'єднання приватної страхової місткості через пул або інший механізм спільного прийняття ризику, наступні рівні міжнародного перестрахування і державну участь у покритті катастрофічного шару збитків. У перспективі до такої архітектури можуть долучатися й інструменти ринку капіталу. Це не означає, що саме пул є єдино можливою моделлю. Принциповим є інше: стратегічним завданням держави має бути не заміщення приватного страхового ринку, а формування архітектури, яка збільшує його сукупну спроможність приймати системні ризики.

Проект зауважень АСБ також звертає увагу на необхідність більш чіткої моделі воєнного страхування: визначення ролі держави як перестраховика останньої інстанції, правил доступу до міжнародної перестрахувальної місткості, механізмів розподілу ризику та KPI доступності покриття.

Регулятор не може бути єдиним архітектором розвитку

Цей приклад повертає нас до фундаментальної інституційної проблеми. НБУ одночасно виступає регулятором, наглядовим органом і одним із головних розробників стратегічного бачення страхового ринку. Проте значна частина факторів, від яких залежить його розвиток, перебуває поза компетенцією центрального банку.

НБУ не здійснює пенсійну реформу. Він не визначає модель фінансування охорони здоров'я. Не формує самостійно податкову політику. Не може одноосібно створити державну систему покриття катастрофічних воєнних ризиків. Не визначає політику відбудови країни.

Тому сама постановка питання про "Стратегію розвитку страхового ринку України" передбачає іншу модель управління – міжінституційну.

У ній НБУ має залишатися ключовим регулятором, але поряд із ним повинні діяти Кабінет Міністрів, профільні міністерства, парламентські комітети, міжнародні фінансові інституції та професійні учасники страхового ринку. Причому відповідальність має визначатися не загальним формулюванням "державні органи", а за конкретними стратегічними завданнями і результатами.

Саме тут особливо важливо розрізняти regulation governance і market development governance. Перше відповідає на питання, хто встановлює правила, контролює їх виконання та застосовує наглядові заходи. Друге – хто відповідає за створення економічних умов, за яких страховий сектор розширює охоплення, акумулює довгостроковий капітал і збільшує свою роль у системі управління ризиками держави.

Українському страховому ринку потрібні обидва механізми.

Від персональної компетентності – до якості інституції

У цьому контексті виникає і ширше питання кадрової політики держави. Для керівництва фінансовими інституціями професійна компетентність не може розглядатися як другорядна характеристика порівняно з управлінським досвідом, політичною довірою чи особистою лояльністю. Особливо це стосується інституцій, рішення яких визначають умови діяльності цілих секторів економіки.

Однак для оцінки Стратегії важливіше не персоналізувати цю проблему, а поставити її інституційно: чи має система вироблення рішень достатні механізми компенсації можливого дефіциту галузевої компетентності окремих керівників?

У зрілій інституції відповідь повинна бути позитивною. Керівник не зобов'язаний бути найкращим андеррайтером, актуарієм або фахівцем із перестрахування. Але тоді особливого значення набувають професійна якість команди, незалежність внутрішньої експертизи, збереження інституційної пам'яті, залучення зовнішніх експертів і здатність регулятора сприймати професійну критику.

Саме тому кадрові зміни в підрозділах, відповідальних за страховий сектор, важливі не як персональна історія окремих посадовців. Вони мають оцінюватися через інше питання: чи зберігається всередині регулятора достатня концентрація страхової експертизи для вироблення не лише юридично коректних, а й економічно ефективних рішень?

Це особливо суттєво сьогодні, коли завдання вже виходять далеко за межі традиційного пруденційного нагляду. Страхування воєнних ризиків, відбудова, залучення міжнародного капіталу, life, накопичувальні пенсії, медичне страхування, кіберризики та InsurTech потребують різних типів знань, яких не може мати одна інституція або одна професійна група.

Тому інституційна якість Стратегії визначатиметься не кількістю нормативних актів, які буде прийнято до 2030 року, а якістю системи вироблення рішень, здатної об'єднати регуляторну компетентність держави з професійними знаннями ринку та економічною політикою інших державних інституцій.

Концентрація регуляторних функцій: перевага чи інституційний ризик?

Реформа "спліт" 2020 р. суттєво змінила інституційну архітектуру фінансового регулювання України, передавши Національному банку функції регулювання і нагляду за значною частиною небанківського фінансового сектору. У результаті в межах однієї інституції було сконцентровано регулювання банків, страховиків, кредитних спілок, фінансових компаній, ломбардів та небанківських надавачів платіжних послуг.

Сам по собі статус інтегрованого регулятора не є аномалією міжнародної практики. У європейських країнах використовуються різні інституційні моделі – від секторного нагляду до інтегрованих регуляторів і систем типу twin peaks. Отже, предметом дискусії має бути не формальна допустимість української моделі, а її функціональна ефективність та відповідність особливостям окремих фінансових секторів.

Центральний банк за своєю базовою економічною функцією відповідає насамперед за цінову та фінансову стабільність, монетарну політику і функціонування банківської системи. Страхування має іншу природу ризику, іншу структуру зобов'язань, інші механізми формування резервів, перестрахування, дистрибуції та врегулювання збитків. Тому перенесення регуляторної культури, сформованої навколо банківського нагляду, на страховий сектор створює ризик банкоцентричного підходу до небанківських фінансових інституцій.

Європейська інституційна архітектура добре демонструє необхідність збереження секторальної спеціалізації навіть у межах інтегрованої системи фінансового нагляду. На рівні ЄС діють окремі органи для банківського сектору, страхування і професійних пенсій та ринків цінних паперів – EBA, EIOPA та ESMA. Це відображає фундаментальну обставину: фінансова стабільність є спільною метою, але банки, страховики та інші фінансові інституції створюють і трансформують ризик по-різному.

Звідси виникає принципове питання щодо української моделі: чи забезпечує концентрація регулювання в НБУ достатню автономність страхової експертизи та здатність враховувати специфічну економічну природу страхування? Якщо стратегія розвитку страхового ринку формується всередині інституції, основна компетенція якої історично пов'язана з монетарною політикою і банківським сектором, особливого значення набувають кадрова спеціалізація, інституційна автономність відповідних підрозділів та реальне залучення професійного страхового середовища.

Тому проблема полягає не в тому, чи може центральний банк формально регулювати страхування, а в тому, чи здатна обрана модель забезпечити однаково глибоку професійну компетентність щодо принципово різних секторів фінансової системи та не підмінити політику їх розвитку універсальною регуляторною логікою.

4. Воєнна економіка змінила ризики – чи змінилася модель страхування?

Повномасштабна війна радикально змінила саму природу ризику в українській економіці. Якщо в мирний період страхування переважно перерозподіляє численні відносно незалежні ризики між великою кількістю страхувальників, то війна створює системні, корельовані й потенційно катастрофічні збитки. Ракетний удар або атака безпілотників можуть одночасно пошкодити десятки об'єктів, а географічна концентрація ризику робить традиційні механізми диверсифікації недостатніми. За таких умов проблема полягає вже не лише в наявності страхового продукту, а у фінансовій місткості системи, здатної прийняти, розподілити та профінансувати катастрофічний шар ризику.

Український страховий ринок відповів на цей виклик значною мірою самостійно. Окремі страховики почали включати воєнні ризики до програм КАСКО, страхування майна, життя і здоров'я, створювати спеціалізовані продукти, визначати територіальні обмеження та ліміти відповідальності, приймати частину ризику на власний капітал і шукати можливості перестрахування. Сам НБУ визнає, що від початку повномасштабного вторгнення ринок поступово адаптувався до запиту населення і бізнесу та почав надавати обмежене покриття воєнних ризиків для окремих категорій майна.

Цей процес демонструє важливу властивість приватного страхового ринку – його здатність до децентралізованої адаптації. Проте одночасно він виявляє межі такої адаптації. Кожна страхова компанія формує власну місткість, шукає власне перестрахування і встановлює власні ліміти. У результаті виникає сукупність окремих страхових рішень, але не обов'язково формується система національного розподілу воєнного ризику.

Держава, своєю чергою, поступово створювала власні механізми. У лютому 2024 р. Рада з фінансової стабільності погодила концепцію повнофункціональної системи страхування воєнних ризиків, підготовлену за участю Світового банку, НБУ, Міністерства фінансів і Міністерства економіки. Наприкінці 2024 р. було зареєстровано законопроєкт №12372, однак після робочих обговорень у парламентському комітеті він був визнаний таким, що потребує суттєвого доопрацювання, зокрема щодо покриття ризиків на територіях підвищеної небезпеки.

Паралельно почала формуватися інша модель державної участі – через компенсацію частини страхових премій та майнових втрат бізнесу. Постановою Кабінету Міністрів №1541 і подальшими змінами передбачено бюджетний механізм часткової компенсації страхових премій за договорами страхування від воєнних ризиків, адміністрування якого здійснюється через Експортно-кредитне агентство. Окремо ЕКА отримало механізми страхування та перестрахування прямих інвестицій в Україну від воєнних і політичних ризиків.

Таким чином, в Україні фактично співіснують декілька контурів: власні програми приватних страховиків, міжнародне перестрахування, механізми ЕКА, бюджетна компенсація страхових премій і втрат та спроби створення загальнонаціональної системи воєнного страхування. Кожен із цих інструментів вирішує частину проблеми, але їх наявність ще не означає формування цілісної архітектури.

Саме тут, на нашу думку, Стратегія повинна була б перейти від переліку заходів до відповіді на фундаментальне питання: який ризик здатний нести кожний рівень системи?

Економічна логіка такої конструкції могла б £рунтуватися на пошаровому розподілі ризику: страхувальник → страховик → національна консолідація страхової місткості → міжнародне перестрахування → держава → міжнародні фінансові механізми та ринки капіталу.

Перший рівень передбачає економічно об£рунтовану франшизу та частину ризику, яку залишає за собою власник активу. Другий – власне утримання українських страховиків. Третій може формуватися через пул, спільне перестрахування або інший механізм агрегування національної страхової місткості. Наступний шар передається міжнародному перестрахувальному ринку. І лише катастрофічний хвіст розподілу, який приватний капітал об'єктивно не здатний прийняти за економічно прийнятною ціною, потребує державної або міжнародної підтримки.

Принципово важливо, що держава в такій системі не повинна замінювати страховий ринок. Її функція полягає у тому, щоб прийняти той рівень системного ризику, який ринок не може економічно ефективно диверсифікувати, і тим самим збільшити місткість усієї конструкції.

Саме з цієї позиції механізм компенсації страхової премії є корисним, але недостатнім. Зниження вартості поліса може збільшити доступність страхування для підприємства, однак субсидування премії саме по собі не створює додаткової страхової місткості. Якщо страховик або перестраховик не готовий прийняти певний ризик через географію об'єкта, концентрацію експозиції чи потенційний масштаб збитку, компенсація частини тарифу не усуває фундаментальної причини відмови.

Тому необхідно розрізняти два принципово різні завдання державної політики: зробити страхування дешевшим для страхувальника і зробити ризик прийнятним для страхової системи.

Перше вирішується субсидуванням премії. Друге – структурою розподілу ризику, перестрахуванням, гарантіями, капіталом та механізмом фінансування катастрофічних збитків.

Саме друге завдання є стратегічним.

У цьому контексті заслуговує на увагу позиція Асоціації "Страховий бізнес", яка пропонує конкретизувати модель воєнного страхування, визначити роль держави як перестраховика останньої інстанції, правила доступу до міжнародної перестрахувальної місткості та показники доступності покриття. Така постановка переводить проблему з площини окремого страхового продукту в площину архітектури фінансування катастрофічного ризику.

Не менш важливо визначити критерії результативності такої системи. Кількість прийнятих нормативних актів або обсяг бюджетних коштів, спрямованих на компенсацію премій, мало характеризують реальний рівень страхового захисту. Значно змістовнішими KPI були б: частка економічних активів, для яких доступне покриття воєнних ризиків; сукупна страхова місткість системи; географія доступного покриття; частка ризику, передана міжнародним перестраховикам; співвідношення приватного і державного капіталу; середня вартість покриття; обсяг виплачених відшкодувань та скорочення protection gap.

Особливого значення така система набуває для повоєнної відбудови. Інвестор оцінює не лише потенційну дохідність проєкту, а й можливість передати катастрофічний ризик. Якщо завод, логістичний центр, енергетичний об'єкт або житловий комплекс неможливо застрахувати від воєнного ризику, цей ризик залишається на балансі інвестора, кредитора або держави. Відповідно, збільшується вартість капіталу або інвестиція взагалі не відбувається.

Отже, страхування воєнних ризиків є не вузькогалузевою проблемою страхового ринку, а елементом фінансової інфраструктури воєнної економіки та майбутньої відбудови.

Саме тому його розвиток потребує переходу від фрагментарних програм до багаторівневої системи, у якій приватний страховий капітал, міжнародне перестрахування, державні гарантії та зовнішні фінансові ресурси виконують різні, але взаємопов'язані функції.

У цьому сенсі головний критерій успіху державної політики полягає не в тому, скільки програм страхування воєнних ризиків буде створено, а в тому, наскільки збільшиться сукупна здатність української економіки передавати, розподіляти і фінансувати воєнний ризик.

5. Дистрибуція страхування: коли посередник стає сильнішим за принципала

Розвиток страхового ринку неможливий без ефективної системи дистрибуції. Страховий продукт повинен не лише існувати, а й бути доступним споживачеві через професійних агентів, брокерів, банки, цифрові платформи та інші канали продажу. Тому Стратегія об£рунтовано приділяє увагу розвитку посередництва та імплементації європейських підходів до реалізації страхових продуктів.

Проте проблема української страхової дистрибуції полягає не лише у кваліфікації посередників або формальному дотриманні ними встановлених правил. Не менш важливими є економічні відносини між страховиком, посередником і страхувальником, а також розподіл ринкової влади між цими суб'єктами.

Чинна модель регулювання покладає значну частину відповідальності за професійну підготовку агентської мережі на самих страховиків. Нормативні акти НБУ передбачають навчання за відповідними програмами, тестування, підтвердження необхідного рівня знань та внесення інформації до Реєстру страхових посередників, причому організація цих процесів значною мірою регулюється внутрішніми політиками страховика. Такий підхід має очевидну перевагу – страховик несе відповідальність за професійну якість власної системи продажів. Водночас він породжує питання щодо незалежності оцінювання професійної компетентності посередника та уніфікації стандартів його підготовки.

Особливо гостро інституційні суперечності дистрибуції проявляються у взаємовідносинах страховиків із банками. Формально банк, який реалізує страховий продукт, виступає каналом його дистрибуції. Економічно ж ситуація може бути протилежною: контролюючи кредитний продукт і доступ до позичальника, банк отримує значну переговорну силу щодо страховика.

Багаторічна українська практика так званої банківської "акредитації" страховиків є характерним проявом такої асиметрії. Доступ страхової компанії до клієнтів банку може залежати від виконання встановлених банком критеріїв та комерційних умов. У результаті виникає парадоксальна конструкція: посередник, який повинен реалізовувати продукт принципала, фактично отримує можливість визначати умови доступу самого принципала до кінцевого споживача.

Ця проблема має щонайменше три наслідки. По-перше, вона може обмежувати конкуренцію між страховиками не якістю страхового продукту, а доступом до каналу продажу. По-друге, витрати, пов'язані з таким доступом, зрештою можуть включатися у вартість страхування. По-третє, виникає конфлікт між економічними інтересами дистрибутора та правом клієнта на реальний вибір страховика.

Саме тому імплементація європейських вимог до страхової дистрибуції не повинна зводитися лише до реєстрації, навчання, інформаційного розкриття та формальної професійної придатності посередника. Необхідно аналізувати також конфлікти інтересів, структуру винагороди, ринкову владу каналів дистрибуції та фактичну свободу вибору споживача. Сам НБУ, представляючи нову модель регулювання посередників, наголошував на необхідності уникнення конфліктів інтересів та захисту страхувальника.

Особливо показово, що проблема банківської "акредитації" не є новою. Вона існувала на українському страховому ринку задовго до нинішньої реформи і продовжує порушуватися професійним середовищем. У зауваженнях АСБ до Стратегії прямо вказано на відсутність системного вирішення проблеми дорогих і непрозорих процедур банківської "акредитації" страховиків та обмеження вибору клієнта.

Показово, що проблема банківської "акредитації" страховиків не є наслідком сучасної моделі регулювання і має тривалу інституційну історію. Ще у 2007 р. в дослідженні практики bancassurance в Україні автори цієї статті звертали увагу на формування банками власних "неписаних правил" акредитації страховиків, за яких банки фактично перебирали на себе окремі регуляторні функції, встановлюючи вимоги до страхових продуктів, тарифів та розміру комісійної винагороди. Уже тоді зазначалося, що така модель створює асиметрію ринкової влади: страховики, включно з великими компаніями, змушені приймати умови банків, тоді як страхувальник втрачає один із фундаментальних принципів конкурентного ринку – реальне право вибору страховика.

Особливо важливим є часовий вимір цієї проблеми. Майже через два десятиліття, після неодноразових змін законодавства, передачі регулювання страхового ринку Національному банку, прийняття нового Закону України "Про страхування" та модернізації регулювання страхової дистрибуції, професійне середовище знову порушує питання непрозорої банківської "акредитації" та обмеження права клієнта на вибір страховика. Отже, йдеться не про окремий недолік чинного регулювання, а про прояв інституційної інерції: нормативна база змінюється, тоді як сформована модель розподілу ринкової влади між банком, страховиком і страхувальником значною мірою відтворюється.

Це принципово відрізняє проблему від критики bancassurance як такого. Міжнародний досвід демонструє, що банківський канал здатний істотно скорочувати витрати на дистрибуцію страхових продуктів, не позбавляючи клієнта права вибору страховика. Отже, предметом регулювання має бути не обмеження банківського каналу продажів, а запобігання перетворенню контролю над цим каналом на інструмент економічного примусу страховика та обмеження конкуренції.

Тому розвиток дистрибуції потребує переходу від регулювання професійної придатності окремого посередника до аналізу всієї архітектури страхового посередництва – включно з економічною владою дистрибуторів, конфліктами інтересів та реальним захистом свободи вибору клієнта.

6. Довіра, захист споживача і фінансова грамотність: наслідок чи причина?

Однією з ключових передумов розвитку страхового ринку Стратегія визначає підвищення довіри споживачів, посилення захисту їхніх прав та розвиток фінансової грамотності. Така постановка загалом є об£рунтованою. Проте причинно-наслідковий зв'язок тут складніший: низька довіра до страхування не завжди є наслідком недостатнього розуміння страхових продуктів споживачем. Вона може бути раціональною реакцією на попередній досвід взаємодії з фінансовими установами, непрозорі умови продуктів, складність отримання страхового відшкодування, нав'язування страховика через окремі канали дистрибуції або недостатню ефективність механізмів захисту прав.

Тому фінансова грамотність не повинна перетворюватися на універсальне пояснення слабкого попиту на страхування. Освічений споживач не компенсує недоліків інституційного середовища. Навпаки, чим краще він розуміє фінансовий продукт, тим критичніше оцінює його економічну цінність, умови договору, якість обслуговування та поведінку продавця.

Довіру неможливо встановити нормативним актом

Страхування належить до фінансових послуг, у яких довіра має особливе економічне значення. Споживач сплачує премію сьогодні в обмін на обіцянку виплати в майбутньому за події, яка може взагалі не настати. Якість продукту тому значною мірою перевіряється не в момент продажу, а через місяці або роки – насамперед під час врегулювання збитку.

Звідси випливає принципова обставина: довіра є не стільки передумовою функціонування страхового ринку, скільки накопиченим результатом його функціонування.

Її формують платоспроможність страховиків, зрозумілість договорів, справедливе врегулювання збитків, швидкість виплат, доступність оскарження, професійність посередників та передбачуваність регуляторного середовища. Інформаційні кампанії можуть пояснювати споживачеві переваги страхування, але вони не здатні замінити позитивний досвід взаємодії з реальною страховою системою.

Це особливо важливо для українського ринку, де історична недовіра формувалася протягом десятиліть. Тому стратегічне завдання полягає не лише в тому, щоб переконати населення більше користуватися страхуванням, а у створенні умов, за яких раціональний споживач матиме економічні підстави довіряти страховому механізму.

Захист споживача: від формальної інформації до реальної ринкової влади

Сучасна модель conduct supervision значною мірою £рунтується на розкритті інформації: клієнт повинен отримати достатні відомості про продукт, його вартість, виключення, права та обов'язки сторін. Такий підхід необхідний, але недостатній.

Попередній аналіз банківської дистрибуції показує чому. Навіть добре поінформований позичальник не реалізує свободу вибору, якщо фактична архітектура продажу залишає йому лише перелік "акредитованих" банком страховиків або створює економічні перешкоди для вибору іншої компанії. Проблема в такому випадку полягає вже не в недостатній грамотності споживача, а в асиметрії ринкової влади.

Показово, що ця проблема була зафіксована ще у 2007 р. під час аналізу української практики bancassurance: банки формували власні правила акредитації страховиків, впливали на умови страхових продуктів і комісійну політику, тоді як можливості клієнта щодо самостійного вибору страхової компанії обмежувалися. Уже тоді наголошувалося на необхідності захисту страхувальника від примусу та нав'язування пов'язаних із банком страхових компаній.

Отже, захист прав споживача має оцінюватися не лише за кількістю інформації, яку йому надали перед укладенням договору, а й за тим, якою реальною свободою економічного вибору він володіє.

Фінансова грамотність: хто є інституційним власником політики?

Фінансова грамотність за своєю природою виходить далеко за межі регулювання страхового або навіть усього фінансового ринку. Йдеться про довгострокову державну освітню політику, що охоплює школу, професійну та вищу освіту, домогосподарства, підприємців, роботодавців, фінансові установи та громадянське суспільство. Тому принциповим є питання не лише про зміст відповідних програм, а про інституційного власника цієї політики та його відповідальність за кінцевий результат.

Міжнародна практика не передбачає єдиної організаційної моделі. Водночас OECD/INFE визначає важливий принцип: національна стратегія фінансової освіти повинна мати чітко визначений провідний орган або координаційну структуру та розмежовану відповідальність усіх залучених інституцій. У різних країнах таку функцію виконують міністерства фінансів або освіти, центральні банки, фінансові регулятори чи спеціально створені органи та координаційні ради. Отже, сутність міжнародного підходу полягає не в тому, яка саме установа повинна очолювати цю роботу, а в наявності інституційно визначеного центру відповідальності, національної програми, міжвідомчої координації та вимірюваних результатів.

Показовим є досвід країн, де фінансова освіта інтегрується безпосередньо в систему загальної освіти або координується спеціалізованими державними структурами. OECD, зокрема, наводить приклади Нової Зеландії, де відповідний мандат свого часу отримала спеціалізована Commission for Financial Capability, та Чехії, де формальний мандат Міністерства освіти пов'язаний із запровадженням обов'язкової фінансової освіти у шкільній програмі. Сучасний досвід також демонструє міжінституційні моделі: наприклад, реалізація національної стратегії Австрії здійснювалася за участю Федерального міністерства фінансів і центрального банку.

На цьому тлі українська модель потребує критичної оцінки. НБУ одночасно регулює фінансовий сектор, здійснює нагляд, відповідає за захист прав споживачів фінансових послуг, встановлює вимоги до посередників і водночас виступає одним із головних суб'єктів розвитку фінансової грамотності. Така концентрація функцій створює ризик підміни загальнодержавної освітньої політики просвітницькою діяльністю фінансового регулятора.

Ця відмінність принципова. Проведення інформаційних кампаній, створення освітніх сайтів, підготовка матеріалів або організація заходів є корисними інструментами, але вони ще не утворюють повноцінної інституційної системи фінансової освіти. Така система потребує включення фінансових компетентностей у формальну освіту, підготовки викладачів, стандартизованих програм, регулярного вимірювання результатів, незалежного оцінювання їх ефективності та чіткого розподілу відповідальності між державними органами. Саме на координації учасників, визначенні реалістичних вимірюваних цілей і оцінюванні результатів наголошує OECD/INFE.

Тому, якщо Стратегія розвитку страхового ринку розглядає недостатню фінансову грамотність як один із факторів слабкого страхового попиту, вона повинна відповідати не лише на питання "що робитиме НБУ?", а й на значно важливіше питання: яка державна інституція відповідає за формування фінансово грамотного громадянина і яким чином вимірюється результат цієї політики?

Інакше виникає інституційний парадокс: недостатня фінансова грамотність населення використовується як пояснення слабкого розвитку фінансового ринку, тоді як сама держава не створила завершеної системи інституційної відповідальності за формування цієї грамотності.

Фінансова грамотність страховика також має значення

Є й інший бік проблеми, який у дискусіях про фінансову грамотність часто залишається поза увагою. Професійні знання потрібні не лише споживачеві.

Нові ризики – воєнні, кібернетичні, кліматичні, технологічні – потребують підготовлених андеррайтерів, актуаріїв, брокерів, фахівців із перестрахування та врегулювання збитків. Саме АСБ звертає увагу на майже відсутню кадрову стратегію розвитку страхового сектору та необхідність підготовки актуаріїв, андеррайтерів, фахівців із перестрахування, IT, compliance й агентських мереж.

Тому існує певний дисбаланс: багато уваги приділяється тому, наскільки добре споживач розуміє страхування, але значно менше – тому, чи достатньо професійних компетенцій має сама система, яка це страхування створює, продає, регулює і контролює.

Від фінансової грамотності – до інституційної довіри

Отже, причинно-наслідкова модель розвитку страхового ринку не повинна виглядати спрощено: фінансова грамотність → довіра → купівля страхування → зростання премій.

Реальний механізм значно складніший: якість інституцій → справедливі правила → професійні страховики та посередники → реальний захист прав → позитивний досвід страхувальника → довіра → розширення страхового попиту.

Фінансова грамотність у цій системі є важливою, але не автономною змінною. Вона допомагає споживачеві приймати раціональні рішення, однак не може створити довіру до продукту, якщо сама інституційна конструкція ринку не забезпечує його економічної цінності та справедливості.

Саме тому показниками успіху Стратегії мають бути не лише кількість проведених інформаційних заходів, освітніх програм чи підготовлених матеріалів. Значно важливішими є поведінкові та економічні результати: рівень добровільного страхового охоплення, повторне придбання полісів, кількість і характер скарг, швидкість та повнота врегулювання збитків, рівень задоволеності клієнтів, реальна свобода вибору страховика та динаміка довіри до страхового механізму.

Таким чином, довіра не може бути створена PR-кампанією або нормативним приписом. Вона є результатом інституційної якості ринку. І якщо Стратегія ставить за мету істотне збільшення страхового проникнення до 2030 р., то розвиток фінансової грамотності повинен доповнювати, а не підміняти усунення тих економічних та інституційних причин, через які громадяни й підприємства досі недостатньо використовують страхування.