Стратегія розвитку страхового ринку України: між регулюванням і розвитком. Частина 2

7. Два відсотки ВВП: ціль без економічної декомпозиції

Одним із найбільш наочних кількісних орієнтирів Стратегії є зростання рівня проникнення страхування. Сам факт встановлення такого KPI є позитивним: він переводить дискусію про розвиток ринку з абстрактних формулювань у площину вимірюваного результату. Проблема, однак, полягає в іншому: цільовий показник не супроводжується достатньою економічною декомпозицією джерел його досягнення.

Якщо проникнення страхування має зрости до 2% ВВП, необхідно відповісти щонайменше на три питання: які класи страхування забезпечать приріст премій; який внесок кожного з них очікується; які економічні, податкові та інституційні зміни повинні створити відповідний попит.

Без такої декомпозиції показник 2% ризикує залишитися не прогнозом результату реалізації конкретних заходів, а бажаним орієнтиром.

Медичне страхування: очікувати до 2030 року?

Добровільне медичне страхування є одним із сегментів, здатних суттєво збільшити обсяг страхових премій. Уже сьогодні страхування здоров'я належить до драйверів зростання non-life ринку. Однак його потенціал принципово залежить не лише від страхового регулювання, а від моделі фінансування охорони здоров'я та місця приватного страхування в цій моделі.

Саме тому викликає питання логіка Дорожньої карти, в якій стимулювання медичного страхування через уточнення податкового режиму віднесено до заходів із горизонтом до 2030 року. Якщо медичне страхування розглядається як один із потенційних драйверів зростання ринку, то податкові та інституційні передумови його розвитку повинні бути не завершальним елементом Стратегії, а одним із її ранніх пріоритетів.

Проблема має тривалу історію. Україна протягом десятиліть обговорює співвідношення бюджетного фінансування медицини, обов'язкового та добровільного медичного страхування, однак завершеної моделі участі приватних страховиків у фінансуванні медичних послуг так і не сформовано. Внаслідок цього ДМС переважно розвивається як корпоративний соціальний продукт, а не як системний елемент фінансування охорони здоров'я.

Отже, регулятор може підвищувати платоспроможність страховиків, удосконалювати вимоги до продуктів і дистрибуції, але це саме по собі не створить масштабного нового попиту на медичне страхування. Для цього потрібне рішення за межами компетенції НБУ.

Life: регулювання покращується, але де довгостроковий попит?

Аналогічна проблема виникає зі страхуванням життя. Нове законодавство створило сучаснішу регуляторну основу для life-страховиків, а НБУ фіксує зростання премій за накопичувальними продуктами. Проте стратегічний потенціал life значно ширший за продаж окремих накопичувальних полісів.

У розвиненій фінансовій системі страхування життя пов'язане з довгостроковими заощадженнями домогосподарств, пенсійним забезпеченням, податковими стимулами та інституційним інвестуванням. Тому суттєве збільшення його ролі неможливо розглядати ізольовано від багаторічної незавершеності пенсійної реформи.

Особливо показово, що ще попередня Стратегія розвитку фінансового сектору передбачала створення ефективної системи гарантування добровільного накопичувального страхування життя та прозорих і рівних умов роботи life-страховиків. Відповідні строки тоді визначалися 2022–2024 роками.

Тому в новій Стратегії недостатньо знову констатувати необхідність розвитку life. Потрібна відповідь: що саме не дозволило реалізувати попередні стратегічні завдання і що тепер принципово змінюється в механізмі їх виконання?

До цього додається ще один тривожний індикатор, який ми окремо розглянемо під час фінального редагування: вихід з українського ринку іноземних life-страховиків. Сам по собі вихід окремої компанії нічого не доводить – причини можуть бути корпоративними, геополітичними чи стратегічними. Але якщо держава декларує розвиток довгострокового страхування, динаміка присутності міжнародного капіталу повинна аналізуватися як один із показників привабливості інституційного середовища, а не ігноруватися.

Пенсійна реформа: драйвер, який постійно переноситься

Ще очевиднішим є зв'язок із накопичувальним пенсійним забезпеченням. Попередні стратегічні документи вже ставили завдання розвитку другого і третього рівнів пенсійної системи.

Але для страхового ринку пенсійна реформа – це не стороння соціальна політика. Це потенційне джерело довгострокових страхових резервів, інституційного інвестування та довгих грошей в економіці.

Саме тут особливо добре видно обмеження секторальної Стратегії. НБУ може створити вимоги до платоспроможності life-компаній, корпоративного управління, резервів та інвестиційної діяльності. Але він не може сам запровадити накопичувальну пенсійну систему. Отже, досягнення цільових показників страхового ринку залежить від рішень інших державних інституцій, строки і відповідальність яких повинні бути частиною тієї самої причинно-наслідкової моделі.

Нові ринки не виникають нормативним актом

Той самий принцип стосується й інших потенційних напрямів – страхування воєнних ризиків, агрострахування, кіберстрахування, страхування відповідальності та вже розглянутого нами surety insurance.

Кожен із них потребує власного механізму розвитку.

Для PVI – перестрахувальна місткість і державний катастрофічний шар.

Для surety – державне замовлення, стандарти гарантій та інформаційна база андеррайтингу.

Для медичного страхування – місце страховика в системі фінансування охорони здоров'я.

Для life – пенсійна реформа, довгострокові заощадження та податкові стимули.

Для кіберстрахування – накопичення статистики збитків, стандарти оцінювання кіберризику та перестрахування системних подій.

І саме сума цих сегментних моделей повинна пояснювати, звідки виникнуть 2% ВВП.

Тому методологічно Стратегія мала б містити приблизно таку конструкцію:

поточний обсяг сегмента → потенційний попит → бар'єри → необхідні інституційні зміни → очікуване зростання → внесок у загальний показник страхового проникнення.

Тоді 2% перестають бути декларацією і стають розрахунковим результатом сукупності структурних реформ.

Розвиток ринку – це не сума регуляторних заходів

Саме тут проявляється одна з головних суперечностей аналізованого документа. НБУ визначає своєю метою створення платоспроможного, стійкого і конкурентного страхового ринку та прямо пов'язує нову регуляторну модель із глибшим проникненням страхування.

Проте регуляторна модернізація переважно впливає на якість пропозиції: платоспроможність страховиків, прозорість, корпоративне управління, поведінку продавців, звітність і захист споживача.

Зростання страхового проникнення потребує ще й формування попиту.

А попит значною мірою створюється поза НБУ – податковою політикою, пенсійною та медичною реформами, державною політикою управління ризиками, системою публічних закупівель, кредитуванням, інвестиціями та загальним рівнем доходів населення.

Тому амбітність цілі визначається не самою цифрою 2% ВВП.

Амбітною є не ціль, яку важко досягти. Амбітною є стратегія, яка здатна пояснити, за рахунок яких структурних змін ця ціль буде досягнута.

8. Хто відповідає за розвиток страхового ринку?

Одна з фундаментальних проблем Стратегії полягає в розриві між масштабом поставлених цілей і реальною компетенцією інституції, яка виступає її головним розробником. Значна частина заходів, необхідних для досягнення заявлених показників, перебуває поза повноваженнями Національного банку.

НБУ може встановлювати вимоги до платоспроможності страховиків, корпоративного управління, резервів, звітності, дистрибуції та поведінки на ринку. Однак він не може самостійно провести пенсійну реформу, змінити систему фінансування охорони здоров'я, встановити податкові стимули для довгострокового страхування, реформувати державні закупівлі, створити систему страхування катастрофічних воєнних ризиків або визначити державну політику фінансової освіти.

Отже, якщо саме ці фактори повинні забезпечити зростання страхового проникнення, виникає принципове питання: хто є власником Стратегії розвитку страхового ринку – НБУ чи держава?

Регулятор і розвиток – різні функції

Тут важливо розділити дві функції, які в українській практиці часто змішуються.

Перша – регулювання страхового ринку. Її суб'єкт зрозумілий: НБУ. Він встановлює правила діяльності, здійснює нагляд і застосовує заходи впливу.

Друга – розвиток страхового ринку. Це вже міжсекторальне економічне завдання.

Розвиток означає створення нових сфер страхового попиту, включення страхування до механізмів соціальної та економічної політики, використання страхового капіталу як довгострокового інвестиційного ресурсу, залучення міжнародного перестрахування, скорочення protection gap та передачу частини ризиків держави приватному страховому сектору.

Такі завдання не можуть бути реалізовані одним фінансовим регулятором.

Саме тому ми повертаємося до проблеми української моделі мегарегулятора. Після "спліту" НБУ отримав значну частину повноважень щодо регулювання небанківських фінансових установ поряд із традиційними функціями центрального банку. Сам НБУ визначає своїм основним мандатом забезпечення цінової та фінансової стабільності, а також сприяння стійкому економічному розвитку за умови, що це не перешкоджає досягненню перших двох цілей.

Інтегровані моделі фінансового нагляду існують і в інших країнах, тому сам факт концентрації функцій не є достатньою підставою для висновку про хибність української моделі. Проте страхування має принципово іншу економіку ризику, ніж банківська діяльність. Саме тому навіть європейська система фінансового нагляду зберігає спеціалізовані інституції для банків, страхування і пенсій та ринків капіталу – EBA, EIOPA та ESMA.

Для України тому важливе не формальне питання, чи може НБУ регулювати страховиків, а функціональне: чи не призводить концентрація різних повноважень у центральному банку до перенесення банківської регуляторної культури на принципово інший сектор?

Коли інструмент визначає бачення проблеми

Тут проявляється закономірність, яку ми простежували практично в кожному попередньому розділі.

Якщо проблемою є низька довіра – відповідь шукається у посиленні conduct supervision та фінансовій грамотності.

Якщо слабкою є дистрибуція – у нових вимогах до посередників.

Якщо недостатнім є страхове проникнення – у підвищенні прозорості, платоспроможності та якості регулювання.

Якщо виникають нові ризики – у створенні нового нормативного механізму.

Усі ці заходи можуть бути корисними. Проблема полягає не в них самих, а в тому, що інституція природно схильна вирішувати проблему інструментами, якими вона володіє.

Але страхове проникнення не збільшиться лише тому, що страховик стане краще регульованим. Для зростання потрібні економічні механізми, які створюють потребу в страхуванні.

Це і є фундаментальна відмінність між стратегією регулювання страхового ринку і стратегією його розвитку.

Страхування має стати інструментом державної економічної політики

Держава сама є одним із найбільших власників і генераторів ризику. Вона будує інфраструктуру, закуповує товари та послуги, кредитує й гарантує кредити, фінансує медицину, здійснює соціальні виплати, підтримує інвестиції та бере на себе збитки від катастрофічних подій.

Частина цих ризиків може і повинна передаватися страховому ринку.

Розглянуте вище страхування поруки добре демонструє цей принцип. При державних закупівлях surety може бути не просто альтернативою банківській гарантії, а механізмом незалежного андеррайтингу підрядника. Страховик, який власним капіталом відповідає за невиконання контракту, економічно зацікавлений перевірити його надійність. У попередній публікації вже зверталася увага на потенціал страхування поруки для державних закупівель, будівництва та відбудови України. "Страхування поруки – невикористаний козир у рукаві української економіки"

Але для цього потрібен не тільки страховий продукт. Потрібна інфраструктура – стандарти underwriting, перестрахування і, як ми запропонували вище, система накопичення історії виконання договірних зобов'язань, функціонально подібна до бюро кредитних історій.

Тобто держава повинна запитувати не тільки "як регулювати страховиків?", а й "які ризики сьогодні неефективно залишаються на державі, бізнесі та громадянах і які з них можна передати страховому механізму?"

Це зовсім інша постановка стратегічного завдання.

Від Дорожньої карти НБУ – до міжвідомчої програми

Звідси випливає й інша архітектура реалізації Стратегії.

Для кожного великого напряму повинні бути визначені не лише захід і строк, а відповідальна державна інституція, співвиконавці, необхідні законодавчі рішення, джерела фінансування та вимірюваний економічний результат.

Наприклад:

• медичне страхування – НБУ + МОЗ + Мінфін + парламент + страховий ринок;
• накопичувальне пенсійне страхування – уряд + профільні міністерства + парламент + НБУ + страховики;
• PVI – уряд + Мінфін + НБУ + ЕКА + страховики + перестраховики + міжнародні фінансові інституції;
• surety – Мінекономіки + система публічних закупівель + НБУ + страховики;
• фінансова освіта – передусім освітня система та відповідний міжвідомчий центр із залученням НБУ й фінансового ринку.

Тоді замість документа, у якому значна частина розвитку описується через дії регулятора, виникає державна програма використання страхування як механізму управління економічними ризиками.

І це, на мою думку, принципова зміна оптики.

Хто відповідає за невиконання?

Є й незручне питання, без якого будь-яка стратегія залишається декларацією.

Якщо у 2030 році страхове проникнення не досягне 2% ВВП, хто відповідатиме за результат?

НБУ може об£рунтовано сказати, що виконав свою частину роботи: прийняв нормативні акти, запровадив нові вимоги, удосконалив нагляд, створив реєстри та імплементував європейські норми.

Міністерства можуть повідомити про підготовлені законопроєкти.

Парламент – про проведені слухання та зареєстровані законодавчі ініціативи.

Страховики – про несприятливі економічні умови.

І всі формально матимуть рацію.

А 2% не буде.

Саме тому стратегія повинна містити не тільки KPI ринку, а й інституційну відповідальність за фактори, які формують цей KPI.

Інакше виникає парадокс: результат визначений, заходи перелічені, виконавці існують – а власника кінцевого результату немає.

І тут відповідальність переходить до самого ринку

Проте було б неправильно завершити аналіз перекладанням усієї відповідальності на державу та НБУ.

Страховий ринок також є суб'єктом власного розвитку.

Саме страховики повинні створювати продукти, інвестувати в технології, розвивати underwriting, знаходити міжнародну перестрахувальну місткість, формувати статистику, підвищувати якість врегулювання та професійність дистрибуції.

9. Професійні об'єднання: партнери регулятора чи представники ринку?

Розвиток страхового ринку залежить не лише від державної політики та якості регулювання. Між державою й окремою страховою компанією існує ще один інституційний рівень – професійні об'єднання страховиків. Саме вони повинні консолідувати розрізнені інтереси учасників ринку, формувати професійну експертизу та представляти її у відносинах із регулятором, урядом і законодавцем.

У цьому сенсі партнерство професійних об'єднань із НБУ є природним і необхідним. Регулятор сам декларує створення платоспроможного, стійкого й конкурентного страхового ринку, орієнтованого на європейські директиви та принципи IAIS. У червні 2026 р. керівництво НБУ проводило зустріч із керівниками страхових компаній та профільних асоціацій, обговорюючи майбутню Стратегію, страхування воєнних ризиків, міжнародний капітал та нові підходи до регулювання.

Проте партнерство з регулятором і представництво інтересів ринку – не тотожні функції.

Професійне об'єднання не повинно бути опозицією до регулятора за визначенням. Але так само воно не повинно перетворюватися на канал трансляції та легітимації вже сформованої регуляторної політики. Його цінність особливо проявляється тоді, коли позиція професійного середовища не збігається з позицією державної інституції.

Саме тому реакція професійних об'єднань на проєкт Стратегії становить самостійний предмет аналізу.

Від поправок до документа – до альтернативного бачення

Професійні асоціації українського страхового ринку беруть участь у нормативній роботі. Зокрема, НАСУ повідомляє про роботу над імплементацією європейських директив, податковими змінами, пропорційністю фінансового моніторингу, змінами до нормативних актів НБУ та власними аналітичними проєктами. Отже, було б некоректно зводити оцінку діяльності об'єднань до простого протиставлення "критикують – не критикують".

Інше питання є значно важливішим: на якому рівні відбувається ця взаємодія?

Можна обговорювати окремі пункти нормативного акта, строки переходу до європейських вимог, порядок розрахунку показників або технічні деталі звітності. Це необхідна професійна робота.

А можна поставити питання про саму модель розвитку ринку.

Саме останнє ми бачимо у пропозиціях Асоціації "Страховий бізнес" до Стратегії. Йдеться не лише про коригування окремих заходів, а про необхідність причинно-наслідкової моделі: проблема → причина → стратегічна ціль → альтернативи → захід → вартість → KPI → строк → відповідальний. АСБ фактично ставить питання про перехід від переліку регуляторних заходів до економічної моделі розвитку страхового ринку.

Такий підхід відповідає і задекларованій самою АСБ функції: її статут визначає метою об'єднання захист інтересів учасників та розвиток ринку страхування.

В інших питаннях АСБ також демонструє готовність публічно пропонувати альтернативні параметри регуляторної політики. Наприклад, щодо переходу ОСЦПВ до європейських норм асоціація пропонувала поетапне підвищення страхових сум із моніторингом після кожного етапу премій, виплат, кількості незастрахованих транспортних засобів, навантаження на фонди МТСБУ та перестрахування. Це хороший приклад того, що професійне об'єднання може не заперечувати стратегічний напрям реформи, але вимагати економічної перевірки її наслідків.

Регуляторний консенсус не завжди означає ринковий консенсус

Для регулятора природно прагнути широкої підтримки своїх рішень професійним середовищем. Для асоціації природно підтримувати конструктивні відносини з регулятором. Проте надмірна орієнтація на інституційний консенсус створює інший ризик: складні питання можуть поступово витіснятися з публічної професійної дискусії.

Саме тому кількість спільних заходів, робочих груп, меморандумів або позитивних заяв не може бути достатнім показником якості діалогу.

Значно важливіше інше:

Які пропозиції ринку регулятор не прийняв? Чому не прийняв? Які альтернативні рішення пропонували професійні об'єднання? Якими розрахунками вони їх об£рунтовували? І чи може страховий ринок побачити результати цієї дискусії?

Без відповіді на ці питання твердження про "відкритий діалог із ринком" важко перевірити.

Особливо тому, що попередня Стратегія розвитку фінансового сектору прямо передбачала проведення дослідження щодо чинників розвитку страхового ринку за участю НБУ та профільних асоціацій. Отже, професійне середовище мало бути не лише адресатом регуляторних змін, а й одним із джерел знань про економічні механізми розвитку.

Хто формулює позицію страхового ринку?

І тут виникає питання вже не до Національного банку.

Страховики добровільно об'єднуються у професійні асоціації саме тому, що окрема компанія має обмежені можливості впливати на державну політику. Вона передає частину функції представництва колективній інституції.

Отже, страховики мають право запитувати свої професійні об'єднання:

Яку модель страхового ринку ви пропонуєте?

Не тільки – які поправки внести до чергової постанови НБУ.

А що робити з медичним страхуванням? Якою має бути роль life у пенсійній системі? Як побудувати PVI? Як ліквідувати деформацію банківської акредитації? Як розвивати surety? Хто створить інформаційну інфраструктуру для андеррайтингу фінансових ризиків? Як залучити міжнародний страховий і перестрахувальний капітал? Якими повинні бути кадрова політика та професійна освіта?

Незалежна експертиза – не конфлікт із регулятором

І тут важливо уникнути хибної альтернативи: або асоціація співпрацює з НБУ, або перебуває з ним у конфлікті.

Зріла модель передбачає інше: співпрацю без втрати інтелектуальної незалежності.

Професійне об'єднання може підтримувати європейську інтеграцію, підвищення платоспроможності страховиків, очищення ринку, захист споживача – і водночас заперечувати конкретний спосіб реалізації цих цілей.

Більше того, саме аргументована незгода може бути найціннішою формою партнерства.

Регулятор бачить ринок із позиції фінансової стабільності, нормативних вимог та нагляду. Страховик бачить його через ризик, клієнта, тариф, збиток, перестрахування та капітал. Брокер – через попит і доступ до міжнародних ринків. Актуарій – через статистику й довгострокову вартість зобов'язань.

Питання, яке страховий ринок має поставити самому собі

Тому дискусія навколо Стратегії розвитку страхового ринку до 2030 року є тестом не тільки для НБУ.

Це тест на інституційну зрілість самого страхового співтовариства.

Якщо професійні об'єднання бачать свою функцію переважно як адаптацію учасників до рішень регулятора, держава фактично залишається головним генератором ідей щодо майбутнього ринку.

Якщо ж вони здатні виробляти власну аналітику, економічні моделі, альтернативні проекти рішень і публічно аргументувати їх, виникає справжній policy dialogue, у якому держава вже не розмовляє сама із собою.

Тому питання, яке страховикам варто поставити своїм професійним об'єднанням, є дуже простим: Кого ви представляєте у діалозі – регулятора перед ринком чи ринок перед регулятором?

І відповідь на нього визначається не деклараціями, не кількістю зустрічей із керівництвом НБУ і навіть не гостротою публічних заяв.

Вона визначається якістю незалежних пропозицій, які професійне об'єднання здатне покласти на стіл регулятора.

Висновки

Поява окремої Стратегії розвитку страхового ринку України до 2030 року сама по собі є позитивною подією. Страхування вперше за тривалий час розглядається регулятором не лише через призму платоспроможності окремих компаній, виконання нормативів і захисту споживачів, а як сегмент фінансової системи, що потребує визначення довгострокових орієнтирів. Заслуговують на підтримку європейська спрямованість реформ, підвищення вимог до фінансової стійкості страховиків, розвиток цифровізації, удосконалення корпоративного управління та прагнення збільшити роль страхування в економіці.

Однак проведений аналіз змушує поставити принципове питання: чи є представлений документ стратегією розвитку страхового ринку в повному розумінні цього поняття?

На нашу думку, поки що – лише частково.

Головна проблема документа полягає не у відсутності правильних цілей. Навпаки, більшість із них важко заперечувати. Україні потрібні платоспроможні страховики, довіра споживачів, сучасна дистрибуція, нові страхові продукти, цифровізація, міжнародна інтеграція та зростання страхового проникнення.

Проблема виникає на наступному рівні – у механізмі перетворення цих цілей на економічний результат.

У документі добре проглядається логіка регулятора: виявлена проблема → нормативне або наглядове рішення → очікуваний позитивний ефект. Але розвиток страхування значно складніший. Нові вимоги до капіталу не створюють страхового попиту. Посилення нагляду саме по собі не збільшує кількість застрахованих ризиків. Фінансова грамотність не компенсує відсутності економічно привабливого продукту. А імплементація європейських норм ще не означає автоматичного наближення структури українського страхового ринку до європейської.

Саме тут проходить межа між модернізацією регулювання і розвитком ринку.

Особливо наочно це демонструє ціль підвищення страхового проникнення до 2% ВВП. Такий показник може бути стратегічним орієнтиром, але він повинен бути економічно декомпонований: скільки додаткових премій має забезпечити медичне страхування, скільки – life, накопичувальне пенсійне страхування, воєнні ризики, агрострахування, страхування відповідальності, кіберризиків, поруки та інші сегменти; які реформи повинні створити відповідний попит; хто їх проводить і в які строки.

Інакше 2% залишаються ціллю без моделі її досягнення.

При цьому найбільший потенціал зростання знаходиться саме там, де можливостей одного НБУ недостатньо.

Медичне страхування залежить від державної моделі фінансування охорони здоров'я та податкової політики. Life – від пенсійної реформи, довгострокових заощаджень і податкових стимулів. Страхування воєнних ризиків – від державно-приватної системи розподілу катастрофічного ризику та міжнародної перестрахувальної місткості. Surety – від державних закупівель, контрактного права та інформаційної інфраструктури андеррайтингу. Фінансова грамотність – від системної державної освітньої політики.

Тому Стратегія розвитку страхового ринку за своєю природою не може бути лише стратегією НБУ.

Вона повинна бути міжвідомчою державною політикою, в якій для кожного стратегічного напряму визначені відповідальний орган, співвиконавці, законодавчі зміни, ресурси, строки та вимірюваний результат. Інакше у 2030 році може скластися парадоксальна ситуація: НБУ виконає свою Дорожню карту, міністерства – свої заходи, парламент ухвалить частину законів, а заявленого рівня розвитку страхового ринку досягнуто не буде.

І тоді постане просте питання: хто відповідав за кінцевий результат?

Але відповідальність лежить не лише на державі.

Страховий ринок також повинен перестати бачити себе переважно об'єктом регулювання. Страховики та їхні професійні об'єднання мають бути повноцінними суб'єктами формування політики: пропонувати нові моделі страхування, створювати стандарти, накопичувати статистику, розвивати андеррайтинг і перестрахування, інвестувати у професійну підготовку та аргументовано відстоювати позицію ринку перед державою.

Саме тому реакція професійних об'єднань на Стратегію є важливим показником зрілості самого страхового співтовариства. Партнерство з регулятором необхідне. Але партнерство не повинно означати відмову від незалежної професійної позиції. Регулятору потрібен не хор схвалення, а сильний професійний співрозмовник.

Проведений аналіз показує й іншу важливу обставину. Значна частина проблем, які сьогодні знову постають у контексті Стратегії-2030, не є новими. Банківська акредитація страховиків, деформації дистрибуції, слабкість професійного посередництва, невизначеність державної політики фінансової освіти, нерозвиненість страхування поруки, проблеми медичного і пенсійного страхування, пошук моделі покриття воєнних ризиків – ці питання порушувалися професійним середовищем протягом багатьох років.

У фінальній редакції статті ми наведемо відповідні попередні публікації та покажемо цю ретроспективу безпосередньо в тексті. Вона важлива не для того, щоб довести, хто першим сформулював ту чи іншу проблему. Важливіше інше: якщо проблема роками залишається предметом професійної дискусії, але знову повертається до нового стратегічного документа, слід аналізувати вже не тільки саму проблему, а й інституційну здатність держави її вирішувати.

Звідси випливає, мабуть, головний висновок нашого аналізу.

Українському страховому ринку потрібна не просто наступна хвиля регуляторної модернізації. Йому потрібна зміна місця страхування в економічній політиці держави.

Страхування має розглядатися не тільки як фінансова послуга, яку необхідно правильно регулювати, а як механізм управління ризиками держави, бізнесу та домогосподарств; інструмент мобілізації довгострокового капіталу; складова медичної та пенсійної систем; механізм забезпечення контрактної дисципліни; елемент інвестиційної та воєнної стійкості країни.

І лише після цього питання про 2% ВВП набуває іншого змісту.

Не потрібно ставити за мету просто збільшити страхові премії до певної частки ВВП. Потрібно створити економіку, в якій страхування стане необхідним і природним механізмом управління ризиком. Тоді зростання страхового проникнення буде не адміністративною ціллю Стратегії, а наслідком розвитку самого ринку.

Запропонована НБУ Стратегія є важливим кроком уперед у модернізації страхового регулювання. Але щоб стати справжньою Стратегією розвитку страхового ринку, вона має вийти за межі компетенції та інструментарію самого регулятора – і перетворитися на міжвідомчу державну політику розвитку страхування як інституції сучасної економіки.