Пенсія, яка не прийде. Чому накопичувальне страхування – це вихід, якому заважає власна держава

Нещодавно The Economist опублікував матеріал з промовистою назвою "Як бумери зіпсували Європу" (How the boomers screwed Europe, 28 травня 2026 р.). Логіка проста: повоєнне покоління забезпечило собі щедрі державні пенсії та дешеву нерухомість, а фінансовий тягар переклало на молодь. Сьогодні в ЄС витрати на старіння поглинають чверть ВВП. У 1960 році одного пенсіонера утримували п’ятеро працюючих, сьогодні – лише 2,5. Солідарна система все більше нагадує легальну фінансову піраміду.

Якщо перенести цей тренд на українські реалії, стане зрозуміло: те, що для Європи є повільним занепадом, для нас давно стало клінічним діагнозом. Данило Гетманцев, голова податкового комітету Верховної Ради, нещодавно написав відкрито: один працюючий утримує одного пенсіонера – і ця математика "не сходиться за жодних умов". Дефіцит Пенсійного фонду вже закладений у бюджет: на пенсійне забезпечення у 2026 році передбачено 251 млрд грн, тоді як реальна потреба – щонайменше 280 млрд грн. Мінімальна пенсія – 2 595 грн, а фактичний прожитковий мінімум давно перевалив за 7 000 грн. Тобто мінімальна виплата покриває трохи більше третини реальних потреб людини. Це не соціальний захист, це бідність з офіційним штампом.

Повномасштабна війна, міграція мільйонів працездатних людей за кордон і демографічна яма остаточно зробили солідарну пенсійну систему безперспективною для тих, кому сьогодні немає 45 років. Єдиний реальний вихід – накопичення. І тут виникає запитання: як з цим йдуть справи в Україні?

Ринок є – але він мізерний

Дані НБУ за 2025 рік дають чіткий зріз. Загальні страхові премії зі страхування життя у всіх 10 страхових компаній за рік склали 6,0 млрд грн, резерви страховиків-лайфовиків на кінець року – 13,8 млрд грн. Але якщо зазирнути всередину, картина ще менш приємна.

Левова частка ринку – це класичне накопичувальне страхування (клас 19 за класифікацією НБУ): 4,3 млрд грн, або 72% усіх премій зі страхування життя. Саме цей клас і є основним інструментом довгострокових заощаджень через страховиків в Україні. На клас 23 "Пенсійне страхування" – нуль. Цей клас в Україні фактично не існує у практичному вимірі: жоден страховик не вибудував на ньому скільки-небудь помітний бізнес, і далі буде зрозуміло чому.

Але найбільш показовою є структура за тим, хто платить премії в накопичувальному страхуванні. Юридичні особи – тобто роботодавці – сплатили лише 17,8 млн грн з 4,3 млрд грн. Це 0,4% від усього потоку накопичувальних премій. Решта 99,6% – це приватні особи, які самостійно піклуються про своє майбутнє. Корпоративного пенсійного страхування через страхові компанії в Україні фактично не існує.

Не набагато краща картина і в недержавних пенсійних фондах. За даними НКЦПФР, станом на початок 2025 року налічувалося 57 НПФ, загальна кількість учасників – близько 888 тис. осіб по всій країні. Для довідки: це менше, ніж населення одного Запоріжжя чи Кривого Рогу. Чиста вартість активів всіх НПФ разом – менше 4 млрд грн. Середній "пенсійний капітал" на одного учасника – трохи більше 4 200 грн. За рік кількість учасників НПФ зросла менш ніж на 1 500 осіб. Для країни з понад 30 мільйонами населення це навіть не топтання на місці – це повна стагнація.

Причини ховаються у регуляції та в податках

Дехто скаже: люди не вірять фінансовому ринку – і це справедливо. Але є й системна причина, яку не видно неозброєним оком. Українське регуляторне та податкове середовище влаштоване так, що найкращий інструмент для довгострокових корпоративних накопичень – накопичувальне страхування за класом 19 – опинився в найгірших умовах.

Ось у чому парадокс. Клас 19 є на практиці найгнучкішим і найзручнішим інструментом для корпоративної пенсійної програми. Роботодавець може укласти договір страхування на користь працівника на будь-який строк – 5, 10, 20 років. Можна передбачити гарантовану дохідність, зафіксовану в договорі. Виплата при настанні строку може бути одноразовою або розстроченою – як зручно клієнту. Договір можна достроково розірвати з отриманням викупної суми. Накопичений капітал є власністю застрахованої особи і захищений від зовнішніх посягань. Нарешті, страхувальником може бути роботодавець, а застрахованою особою – конкретний працівник, що ідеально підходить для корпоративних програм.

Клас 23 "Пенсійне страхування", навпаки, обтяжений жорсткими регуляторними вимогами НБУ. Виплата накопичених коштів можлива лише у формі ануїтету – тобто довічної або строкової пенсійної ренти, але не одноразово. Строк договору жорстко прив’язаний до пенсійного віку, визначеного законодавством. Договір забороняє передбачати гарантовану інвестиційну дохідність. Додаткові актуарні та звітні вимоги роблять цей продукт складним і дорогим у адмініструванні. Не дивно, що жоден гравець ринку фактично не розвиває пенсійне страхування за цим класом.

Здавалося б, держава повинна стимулювати більш гнучкий клас 19, щоб хоча б через нього запрацювала корпоративна накопичувальна система. Натомість відбувається протилежне.

Як Податковий Кодекс дискримінує найкращий інструмент

Пільга для роботодавця в Податковому кодексі прописана так: внески за рахунок компанії, сплачені за договорами недержавного пенсійного забезпечення та/або добровільного медичного страхування на користь працівника, не включаються до його оподатковуваного доходу – але в межах 30% нарахованої зарплати, причому цей ліміт є спільним на обидва напрямки разом (пп. "в" пп. 164.2.16 ПКУ).

Звучить непогано. Але далі починається нюанс, який вбиває весь ефект.

"Недержавне пенсійне забезпечення" в розумінні ПКУ та профільного Закону – це внески до НПФ та договори страхування пенсії, тобто саме клас 23. Договір накопичувального страхування за класом 19, попри те що він фінансово є повноцінним пенсійним інструментом, юридично не підпадає під це визначення. А отже, якщо роботодавець укладає корпоративну накопичувальну програму через страховика за класом 19, вся сума внеску включається до оподатковуваного доходу працівника: 18% ПДФО плюс 5% військового збору. З кожних 100 гривень корпоративного пенсійного внеску держава забирає 23 гривні ще до того, як вони почнуть працювати і приносити інвестиційний дохід.

Вийшла абсурдна ситуація: найзручніший для корпоративного накопичення інструмент (клас 19) поставлений у найгірші податкові умови порівняно з менш зручним (клас 23 або НПФ). Роботодавець, який хоче побудувати для своїх людей реальну накопичувальну програму через страховика, фактично карається за це фіскальним навантаженням.

Виплата при достроковому розірванні або по закінченні договору також оподатковується: відповідно до ст. 170.8 ПКУ страхові виплати за договорами страхування життя потрапляють під ПДФО і військовий збір у частині інвестиційного доходу. Тобто гроші оподатковуються і на вході (у разі корпоративних внесків), і на виході. Замість принципу EET ("вхід звільнено – зріст звільнено – вихід оподатковано"), який діє у США, Польщі та більшості розвинених країн, ми маємо модель, яку можна охарактеризувати як TTT (Taxed to the Teeth) – "оподатковано скрізь".

Ліміт витрат для роботодавця теж обмежений: стаття 142.2 ПКУ дозволяє відносити внески на НПЗ до витрат компанії без коригувань лише в межах 15% нарахованого доходу конкретного працівника, але не більш як 2,5 прожиткових мінімуми на місяць (у 2025 р. – близько 6 600 грн/місяць). Все, що понад цей поріг, підлягає коригуванню фінансового результату при обчисленні податку на прибуток.

Що потрібно змінити

Данило Гетманцев у своїй статті анонсує перехід до auto-enrollment – автоматичного включення кожного найманого працівника до накопичувальної системи за польською моделлю. Це правильний вектор. Але без синхронної зміни податкового режиму будь-яка реформа буде косметичною.

Мінімум, що потрібно зробити прямо зараз, щоб з наступного року почати виправляти ситуацію:

По-перше, поширити пільгу з пп. "в" пп. 164.2.16 ПКУ на договори накопичувального страхування за класом 19 – прирівнявши їх до договорів недержавного пенсійного забезпечення для цілей оподаткування. Це технічна правка, яка не вимагає революцій.

По-друге, збільшити загальний ліміт з 30% хоча б до 50% нарахованої зарплати та вивести ДМС в окремий ліміт, щоб пенсійне накопичення і медичне страхування не конкурували між собою за один і той самий фіскальний простір.

По-третє, рухатися до повноцінного принципу EET: звільнити від оподаткування не лише вхід, а й інвестиційний дохід всередині накопичувального договору впродовж його дії.

Доки цього немає, 0,4% юридичних осіб у структурі накопичувальних премій залишатиметься вироком ринку. Американські програми 401(k) акумулювали понад 7 трлн доларів саме тому, що держава зробила корпоративне пенсійне накопичення вигідним – і для роботодавця, і для працівника. В Україні всі НПФ разом взяті та всі резерви зі страхування життя – це менше 18 млрд грн. Тобто один середній американський корпоративний пенсійний фонд більший за весь наш ринок у сотні разів.

Голова парламентського комітету вже публічно визнав: солідарна система мертва. Тепер потрібна воля зробити другий крок – прибрати фіскальні перешкоди для тих, хто готовий будувати альтернативу власними руками.