Чи готова Україна до страхування воєнних ризиків: між законом і реальністю

Минуло понад три роки з початку повномасштабної війни, і Україна вперше підійшла до створення моделі страхування воєнних ризиків. Презентований Національним банком законопроект передбачає формування державної системи покриття збитків від бойових дій – насамперед для об’єктів нового будівництва, заставного майна та інвестиційних проектів.

Законопроект уже перебуває в профільному комітеті Верховної Ради, і на перший погляд здається, що країна зробила рішучий крок у бік цивілізованого механізму страхового захисту. Та чи дійсно це так?

За офіційними заявами – "система майже готова". За реальним станом ринку – його капіталізація залишається критично низькою, міжнародні перестраховики не висловлюють інтересу, а довіра до державних інституцій – нестабільна. У цих умовах запровадження масштабної обов’язкової моделі, що передбачає адміністративне управління з боку нової держструктури, викликає більше запитань, ніж відповідей.

Перед тим як ухвалювати нову модель, варто тверезо оцінити:

• на чому вона базується,
• який міжнародний досвід може бути використаний,
• і головне – чи здатна вона запрацювати в українських умовах без імітації реформ.

Держава замість ринку: що закладено в законопроект

Законопроект про страхування воєнних ризиків, представлений Національним банком, формує нову централізовану систему з домінуванням держави на всіх етапах: від андеррайтингу до врегулювання збитків. Передбачається створення спеціалізованої Державної агенції, яка матиме статус акціонерного товариства з переважною державною часткою. Саме вона отримає виключне право здійснювати як пряме страхування, так і перестрахування воєнних ризиків.

Ключові об’єкти обов’язкового страхування – це:

• заставне (іпотечне) майно, яке забезпечує банківські кредити,
• об’єкти нового будівництва, реконструкції та капітального ремонту.

Модель передбачає трирівневу структуру:

1. Приватні автрізовані страховики – з обмеженим правом утримання ризику,
2. Державна агенція – як основний перестраховик і адміністратор системи,
3. Міжнародні перестраховики – лише у разі успішного пакування ризиків.

Усі страхові продукти мають бути стандартизовані. Тарифи, умови, винятки та навіть розмір франшизи (до 15%) затверджує виключно державна агенція. Приватним страховикам фактично відведено роль агентів-виконавців.

Передбачено також створення єдиної централізованої бази, яка має унеможливити подвійне страхування, сприяти контролю з боку банків та ДАБІ, а також фіксувати кожен договір у системі.

Однак, попри зовнішню системність, проект залишає без відповіді кілька критичних питань:

• хто фактично нестиме фінансову відповідальність у разі масових збитків?
• чи існує гарантія перестрахування з боку глобальних гравців?
• яка роль ринку, якщо всі параметри визначає держава?

Воєнні ризики чи політичне насильство? Питання термінології – питання довіри

Одна з ключових проблем проекту закону – неузгодженість термінів із міжнародною страховою практикою. В Україні вводиться поняття "воєнні ризики", яке не має усталеного трактування у глобальному страхуванні. Водночас у світі вже давно існує перевірений, уніфікований термін – Political Violence Insurance (PVI).

Саме в межах PVI працюють глобальні страхові ринки: це ризики масових заворушень, тероризму, повстань, переворотів і, в тому числі, воєнних дій. Саме такий набір ризиків акцептується перестраховиками та закладений у страхові продукти, які працюють на ринках Lloyd’s, Swiss Re, Munich Re, AXA XL тощо. Саме так розуміють ризики інвестори.

Спроба українського законодавця вигадати власне трактування терміну "воєнний ризик", що більше схоже на вже здійснену подію, ніж на страхову ймовірність, – створює непотрібний бар’єр для міжнародного визнання та юридичних тлумачень.

Це вже відбувалось раніше – у 2020 році, при обговоренні видів інженерного страхування, які передбачалося внести в майбутній законопроект, який отримав номер №5655, було запропоновано вигадані категорії страхування, які ринок просто проігнорував через їхню відірваність від міжнародної практики. Тоді страхові експерти відкрито заявили: не вигадуйте "своїх" видів страхування – є усталене інженерне страхування, працюйте з ним.

Те саме стосується й сьогоднішнього випадку: не час для термінологічних експериментів, коли мова йде про довіру ринку, міжнародну перестраховку та виконання зобов’язань перед інвесторами. Україні варто брати за основу саме PVI, як визнану категорію, і вже в її межах прописувати деталізацію – з адаптацією до умов війни, але не на шкоду правовій визначеності.

Централізована база: прозорість чи нова форма тиску?

Один із ключових елементів запропонованої моделі – створення централізованої бази даних усіх договорів страхування воєнних ризиків. Це нова практика для українського ринку, яка викликає змішані очікування.

На думку експертів, така база може стати важливим кроком до прозорості, але лише за умови чіткого регламентування доступу та функціоналу.

Небезпека полягає не в самій базі, а в можливості її використання для законодавчого закріплення впливу банків на страховиків. Уже сьогодні банки часто вимагають від страховиків:

• проходження "акредитації" (фактично – узгодження з банком),
• внесення депозитів,
• встановлення фіксованих тарифів і завищених комісійних (до 35%).

Попри те, що банки за законом є додатковими агентами й мають діяти від імені страховика, на практиці відбувається зворотне – саме банк диктує умови.

У цьому контексті централізована база могла б виконати протилежну – конструктивну – роль:

• забезпечити прозорий перелік страховиків із ліцензією на страхування застав,
• унеможливити дискримінаційне "затвердження" страховиків банками,
• створити контроль за комісійною винагородою банків,
• надати дані для регуляторного моніторингу справедливості розподілу ринку.

Для цього потрібно не просто створити інфраструктуру, а закріпити принципи відкритості та рівного доступу до ринку – без "ручного" втручання в тарифну чи агентську політику.

Солідарні зауваження: що підтверджує науково-експертний висновок апарату ВР

Оприлюднений науково-експертний висновок апарату Верховної Ради України до законопроекту "Про систему страхування воєнних ризиків" підтверджує низку критичних зауважень, які неодноразово озвучувались професійною спільнотою:

А. Концентрація повноважень у Державної агенції, яка водночас має статус акціонерного товариства та здійснює регуляторні функції, порушує як Цивільний кодекс, так і логіку управління державними інституціями. Це напряму співпадає з нашими застереженнями щодо конфлікту інтересів та юридичної непослідовності.

Б. Централізована база даних, що дублює відкритий реєстр на сайті агенції, створює ризик паралельного обліку й зловживань. Ми вже звертали увагу на необхідність єдиної прозорої платформи, підконтрольної ринку, а не банкам.

В. Обов’язкове страхування заставного майна й об’єктів будівництва не має відповідної прив’язки до чинного містобудівного законодавства. Це створює ризик використання страхування як інструменту тиску з боку банків, з чим ринок уже стикався.

Г. Відсутність чіткого фінансового механізму для реалізації державних гарантій, наданих Агенції, підриває довіру до моделі. Це збігається з нашими попередженнями щодо ризику залишити ринок наодинці з ризиками без реальної фінансової опори.

Д. Нечітке термінологічне визначення "воєнного ризику" суперечить базовим страховим поняттям. Замість події, яка може настати, ризик подається як уже здійснений акт, що спотворює суть самого страхування.

Е. Висновок також критикує спробу виключити із Закону "Про критичну інфраструктуру" норму про обов’язкове страхування кризових ризиків, які не обмежуються лише війною. І це – чергове підтвердження важливості збереження універсального підходу до катастрофічного страхування.

Ці зауваження не лише накладаються на позицію учасників ринку, а й демонструють, що запропонована модель потребує суттєвого перегляду та доопрацювання перед ухваленням.

Що каже світовий досвід: від пулів до компенсаційних моделей

У пошуку життєздатної моделі страхування воєнних ризиків Україна має зважати не лише на потребу в інвестиціях, а й на практики країн, які стикалися з масштабними ризиками, – воєнними, терористичними чи катастрофічними. Жодна з них не вирішувала проблему лише адміністративними методами. Навпаки – спільною ознакою ефективних рішень стало партнерство держави й ринку.

Франція – GAREAT

Після терактів 2001 року у Франції було створено державний пул перестрахування терористичних ризиків. У нього входять провідні страховики, а сама система функціонує на принципах взаємної відповідальності. GAREAT перестраховується через глобальні ринки, а у випадку надзвичайних втрат держава надає гарантії покриття.

Велика Британія – Pool Re

Фонд створено у 1993 році після терактів ІРА. Усі страховики зобов’язані передавати терористичні ризики до Pool Re. У разі виснаження резервів виплати гарантуються державою. Управління здійснюється незалежною радою. Сьогодні модель активно обговорюється для розширення на гібридні та воєнні ризики.

Німеччина – Extremus Versicherung

Німецький аналог Pool Re створений у 2002 році як приватна компанія з державною гарантією. Її основне завдання – страхування великих ризиків у разі терактів. У 2023 році ініційовано перегляд мандату з можливістю охоплення наслідків воєнного характеру, зокрема атак безпілотників.

Ізраїль – національний фонд компенсацій

Ізраїль компенсує збитки від ракетних обстрілів і воєнних дій напряму з державного бюджету. Заявки подаються через податкову адміністрацію. Модель діє швидко, але не є страховою в класичному сенсі – це державна компенсаційна система, що передбачає прямі виплати фізичним і юридичним особам.

США – War Damage Corporation (1942–1945)

Створена у роки Другої світової війни як дочірня структура Reconstruction Finance Corporation. Страхувала комерційну нерухомість на випадок воєнних дій. Приватні страховики виконували функцію агентів. У зв’язку з відсутністю бойових дій на континентальній території США, фактичні виплати були мінімальними. Програма завершила роботу після закінчення війни.

Загальні висновки з міжнародного досвіду:

• Держава завжди є гарантом останньої інстанції, але не витісняє ринок – співпрацює з ним.
• Перестрахування – ключова умова довготривалої життєздатності системи.
• Централізовані структури (пули, фонди) працюють лише тоді, коли мають чіткий мандат, прозоре управління та підтримку з боку глобального ринку.
• Модель компенсацій, як в Ізраїлі, підходить лише для екстремальних умов і потребує великих бюджетних ресурсів.

Висновки: між деклараціями та дієвою системою

Україні справді потрібна система страхування воєнних ризиків – не лише як інструмент захисту активів, а й як сигнал довіри для внутрішніх і зовнішніх інвесторів. Проте запропонована модель поки що більше нагадує адміністративну надбудову, аніж життєздатний страховий інструмент.

Без чіткого джерела фінансування, без підтверджених договорів міжнародного перестрахування, без участі ринку – система ризикує залишитися на папері. Історія страхування довела: держава може бути гарантом, але не може підміняти собою конкуренцію, оцінку ризиків і ринкову дисципліну.

Що варто врахувати перед запуском:

1. Ринкова гнучкість.

   Стандартизовані продукти – добре, але тарифна політика має враховувати регіональність, профіль об’єкта, рівень загроз.

2. Залучення перестраховиків.

   Успішні моделі (GAREAT, Pool Re) побудовані на глобальному перестрахуванні. Без цього будь-яка агенція буде просто накопичувати зобов’язання без спроможності їх виконати.

3. Довіра через прозорість.

   Централізована база договорів – важливий інструмент контролю. Але вона має бути відкритою до незалежного аудиту та захищеною технологічно.

4. Пілотний запуск.

   Масовий запуск системи – ризикований. Перші етапи мають стосуватися лише державних об’єктів або проектів з міжнародною участю. Лише після апробації – розширення на приватний сектор.

5. Закон як каркас, а не догма.

   Потрібна гнучкість для адаптації моделі в разі змін на фронті, в економіці чи на глобальних ринках перестрахування.

Замість післямови

Україна не зможе побудувати систему страхування воєнних ризиків на старих інституційних підходах – без довіри, без ринку, без капіталу. Але має унікальний шанс – скористатися міжнародним досвідом і створити модель, яка працює не заради звіту, а заради майбутнього.