Незаконне заволодіння транспортним засобом: коли особа не є суб?єктом злочину

Незаконним заволодінням транспортним засобом вважається умисне протиправне вилучення транспортного засобу з будь-якою метою у власника або законного користувача всупереч їх волі.

Незаконним заволодінням транспортним засобом вважається умисне протиправне вилучення транспортного засобу з будь-якою метою у власника або законного користувача всупереч їх волі. Дійсно, таке заволодіння може бути вчинене таємно чи відкрито, шляхом обману чи зловживання довірою, із застосуванням насильства чи погроз. Разом з тим, закінченим злочин вважається з моменту, коли транспортний засіб почав рухатися унаслідок запуску двигуна чи буксирування або ж перевезення на іншому транспортному засобі, а якщо заволодіння відбувається під час руху такого засобу, – з моменту встановлення контролю над ним. Про це нагадав Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 755/16101/16-к.

Як вбачається з матеріалів справи, в апеляційній скарзі захисник заперечував проти кваліфікації діяння ОСОБА_2 як незаконного заволодіння транспортним засобом, що завдало потерпілій значної матеріальної шкоди. Стверджував, що ОСОБА_2 не заволодів автомобілем незаконно або поза волею власника, а фактично вчинив злочин проти власності, оскільки під час легального користування автомобілем таємно від власника продав його іншій особі, тому його дії слід кваліфікувати як розтрата чужого майна, яке перебувало у його віданні.

Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, суд апеляційної інстанції вказаних доводів належним чином не перевірив.

Так, апеляційний суд не приділив належної уваги тому, що за змістом п. 1 примітки до ст. 289 КК України, незаконним заволодінням транспортним засобом вважається умисне протиправне вилучення транспортного засобу з будь-якою метою у власника або законного користувача всупереч їх волі.

Проте, всупереч наведеним вище приписам закону, кваліфікуючи дії засудженого за ч. 2 ст. 289 КК України, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що факт незаконного заволодіння ОСОБА_2 транспортним засобом відбувся саме в момент реалізації останнім цього автомобіля іншій особі.

Водночас поза увагою судів залишилося те, що автомобіль був переданий власницею ОСОБА_2 відповідно до договору оренди з можливістю його експлуатації за цільовим призначенням і перебував у останнього з листопада 2012 року по лютий 2013 року. Також ОСОБА_2 добровільно були передані реєстраційні документи на цей автомобіль та ключі від нього. Ці обставини ніким із учасників кримінального провадження не заперечуються.

Отже, автомобіль не був протиправно або поза волею власника вилучений ОСОБА_2 . Натомість засуджений отримав цей автомобіль у тимчасове користування на підставі договору оренди, після чого транспортний засіб перебував у нього протягом декількох місяців за згодою власника. Проте в подальшому ОСОБА_2 , не маючи права розпоряджатися цим автомобілем, таємно від власника продав його та отримав за нього гроші.

Викладені обставини свідчать про те, що ОСОБА_2 не може бути суб`єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 289 КК України, оскільки він мав право на користування належним потерпілій автомобілем, однак може бути суб`єктом злочину проти власності.

Таким чином, за встановлених судом фактичних обставин кримінального провадження, положення ч. 2 ст. 289 КК України щодо ОСОБА_2 застосовані неправильно, що залишилось без уваги суду апеляційної інстанції, який всупереч приписам ст. 419 КПК України відповідних доводів апеляційної скарги сторони захисту належним чином не перевірив, вичерпних відповідей на них не дав, що перешкодило апеляційному суду ухвалити законне, обґрунтоване та вмотивоване судове рішення, адже залишилися не перевіреними обставини, які мають істотне значення для кримінального провадження, необхідні для правової оцінки дій засудженого.

Отже, ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України та як постановлена з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону відповідно до ст. 438 КПК України підлягає скасуванню.

З огляду на те, що в силу передбачених ст. 433 КПК України повноважень суд касаційної інстанції не вправі досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, що унеможливлює усунення порушень, допущених судами нижчих інстанцій у порядку касаційної процедури, слід призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції, під час якого суду необхідно врахувати вищенаведене, ретельно перевірити доводи апеляційної скарги щодо застосування закону України про кримінальну відповідальність, дати їм належну оцінку та з урахуванням усіх встановлених обставин прийняти законне й обґрунтоване рішення.

Враховуючи, що ОСОБА_2 взято під варту при ухваленні вироку місцевого суду й з того часу він перебуває під вартою, беручи до уваги, що ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню, а відповідно вирок суду є таким, що не набрав законної сили, Верховний Суд визнав за доцільне звільнити його з-під варти. Питання про обрання ОСОБА_2 запобіжного заходу, у разі необхідності, апеляційному суду слід вирішити при розгляді справи в порядку апеляційного перегляду вироку суду першої інстанції.