Як Європа може допомогти українським фермерам дожити до вступу України в ЄС

Уряди сусідніх країн ЄС запроваджували ембарго на українську агропродукцію, реагуючи на страхи своїх виборців. Але ці дії не усунули, а наблизили саме те, чого найбільше бояться європейські фермери. Тому що від ембарго найбільше постраждали дрібні українські агровиробники, чиї обсяги та підходи до ціноутворення не становили великої загрози європейським ринкам. Малі сільськогосподарські підприємці, які не мають власних транспортних засобів, інфраструктури та логістичних маршрутів, змушені були перепродавати зерно тим, хто міг доїхати до ринків. А доїхати до ринків могли ті, хто контролював той чи інший важко доступний логістичний ресурс: доступ до вагонів, або до перевалки, чи до тих кораблів, які пропускав зерновий коридор. Великі аграрні холдинги, які мають власну оптимізовану логістичну систему, виявилися більш стійкими та мають всі можливості поглинути слабших учасників ринку. Це відповідає логіці, що у бізнесі мають виживати найсильніші, проте говорить про неминучу "латифундизацію" аграрного сектору України, його радикальне збільшення та поглинання менших гравців, які сьогодні складають половину ринку.

Але ж це саме те, чого найбільше боїться Європа – наших, як вони кажуть, агроолігархів! Вже зараз європейські чиновники кажуть: так, ми хочемо взяти Україну в ЄС, але ми не знаємо, що робити із вашим сільським господарством. Це питання найбільший камінь спотикання у майбутній євроінтеграції. Не взяти Україну – погано, і взяти – ще гірше для себе. Чому ми поза конкуренцією? Тому що розміри нашого найменшого виробництва не відповідають їхньому найменшому, тож собівартість нашого найгіршого не відповідає собівартості їхнього найкращого. Виключно через обсяги, тому що велике завжди працює ефективніше. І тому європейці на шпагаті: як інтегрувати Україну, не порушивши основні принципи вільної торгівлі, як пустити Україну на свої ринки та водночас не пустити? Так ось, пропоную рішення, за якого не треба буде вдаватись до заборон, проте вдасться уникнути впливу агрохолдингів на європейський ринок.

Передусім, треба усунути ті мінуси, які перешкоджають входженню України до цивілізованого ринку. В США є USDA (United States Department of Agriculture), який моніторить по всьому світу посівні площі, урожайність, залишки товарних запасів, і на підставі цих даних радить своїм американським фермерам, що варто сіяти, що не сіяти, та попереджає їх від ризиків надвиробництва і неможливості збуту. Також діє такий інститут, як страхування від ризиків неврожаю та його не продажів. Тому американські фермери почуваються впевнено, а країна таким чином уникає шоків і падінь цін на своєму внутрішньому ринку. На додачу, у США та Європі виробникам доступна достатня кількість провізних спроможностей: тобто, неможлива ситуація, коли вироблені обсяги продукції будуть не забезпечені інфраструктурою для доступу до ринків. Навіть у випадку перевищення лімітів через надмірний врожай, втискати оцю меншу незаплановану частину між заздалегідь спланованими великими обсягами – однозначно легше, ніж втискати велике незаплановане в невизначений час (що, власне, щороку відбувається в Україні).

Проте, ми маємо суттєві перешкоди цивілізованому плануванню посівної та логістичної компаній, як в США та Європі. По-перше, наш агровиробник не звик й не збирається страхувати свої ризики. По-друге, у нас дуже великий відсоток “чорного” та “сірого” ринку. Зараз узагалі всі пішли в кеш, і питання, як це подолати, варто переадресувати нашим чиновникам. Є ще одна особливість, яка нас відрізняє від цивілізованих країн. Українські виробники прагнуть працювати у форвардному ринку (його частка іноді досягала 60%). Проте за першої нагоди, коли ринок або ціни сильно змінювалися з моменту укладання контракту,  значна частка виробників оголошували дефолти. Скажімо, виробник уклав форвард навесні за однією ціною, а восени ринок пішов вгору, і якщо різниця в ціні досягала 50 доларів на тоні, то саме дрібний виробник відмовлявся виконувати зобов'язання та продавав свою репутацію за 50 доларів. Він це робив, тому що не зазнавав жодних наслідків, а до нього відразу приходили інші, що купували на 50 доларів дорожче.  Як стимулювати цих виробників бути чесними та дисциплінованими? Треба зробити дефолт за форвардом невигідним, щоб виробник взагалі втрачав можливість продавати. По-друге, запровадити умови, щоб бізнес, якому Європа через себе дозволить їхати, був “білим”, і тоді “білі” отримають конкурентну перевагу перед “чорними”, чого зараз немає взагалі. Це може бути цікавим Європі з міркувань, що тоді конкурентні переваги українського виробника зрівняються з їхнім виробником, тож відпаде причина його боятися. Адже це такий самий малий й середній бізнес, як і в Європі, який і податки платить, працює безготівково і так далі.

Що Європа зацікавлена в розвитку спільної логістичної інфраструктури з Україною, свідчать значні європейські інвестиції: зокрема, у проєкт розвитку прикордонних переходів Connecting Europe Facility (CEF), Шляхи солідарності та інші. Поряд із цим, Європа захищає своїх фермерів. Їхнє виробництво не найефективніше, але європейців влаштовує, що ця верства суспільства дає собі раду, а не стоїть з простягнутою рукою на біржі праці. Тож з огляду на неминучість нашого спільного майбутнього, ЄС має зараз так само подумати про наших фермерів, щоб ця верства не зникла до нашої євроінтеграції.

Спроможності Шляхів солідарності, та інших інфраструктурних транзитних шляхів між Україною та ЄС будуть недостатні для загального обсягу українського аграрного експорту. Та річ у тім, що вони й не потрібні для всіх українських експортерів, а мають бути задіяні лише тими підприємствами, які з початку війни вже інтегрувалися в економіку Європи. Біля кордонів з ЄС, куди заходить вузька колія, українці вже втілили низку інфраструктурних проєктів, що дає змогу постачати продукцію європейським переробникам. Навіть у ці дні українські бізнеси використовують для перевезення не українську, а польську залізницю, яка сполучає з портом Свіноуйсьце, звідки вони вже торгують, як раніше торгували з Причорноморського порту. Тобто цей сегмент українського бізнесу вже інтегрований до європейської економіки. Назад йому і, таким як він, уже немає шляху, і навіть відкриті порти його не повернуть. Крім того, що в нього є інфраструктура, він уже, скажімо так, здобув досвід роботи й вже одержав свої ринки, яких він уже не залишить.

Європі треба зрозуміти, що українські агрохолдинги, що заточені під китайський ринок, та дрібні й середні агровиробники – це різні бізнес-моделі та різні способи ціноутворення. Що я маю на увазі? Один спосіб ціноутворення – це середня ціна по ринку, а другий – це коли фіксується норма прибутку. Скажімо, в бізнес-моделі дрібного та середнього виробника, який вже інтегрувався в європейський ринок, вже немає як такого – моніторити поточний ринок, поточні світові ціни. Адже він вже домовився зі своїм споживачем, що матиме свої 20-50 євро з тонни, натомість вирощує йому певний обсяг зерна. Той гарантовано в нього купує, цей гарантовано йому виробляє. Якщо у нього буде неврожай, то він зобов'язаний піти на ринку це все купити та поставити у вказану точку тими інфраструктурними шляхами, тією логістикою, яка вже налагоджена. Цей сегмент виробників уже вийшов із колишніх взаємовідносин, коли він спершу вирощував, потім чекав, коли трейдери дадуть ціну, потім тягався на аукціонах за шматочок інфраструктури. Питання: як відсікти цей сегмент виробників від агрохолдингів та перекупників-спекулянтів? Відповідь елементарна: це раннє відповідальне планування, якби проїзд через Європу планувався сьогодні на рік наперед. Тому що лише виробник знає, посіє він чи ні, і яку кількість площ. Спекулянт, звісно, має варіанти "куплю чи ні". Але якщо споживач чи переробник мають заздалегідь законтрактовані обсяги купівлі у виробника, то спекулянт уже не може бути впевнений, що в будь-якому разі купить. Натомість переробник може домовитись напряму з виробниками: я хочу у вас купити наступний урожай, і хочу, щоб ви мені підтвердили, щоб ви посієте певну кількість площ для мене. І саме на цьому етапі відбувається планування логістики, планування експорту, транзиту, будь-чого. Тобто, європейські споживчі та транзитні ринки підтверджують українським виробникам ті обсяги, які вони можуть перевалити, чи провезти, чи переробити.

Решта ринку теж має право на існування. Він заточений на Африку, Китай, світові ринки, там працює неймовірна кількість трейдерів, ось де царина агрохолдингів! Ви, європейці, все одно цей обсяг до себе не пустите, і це зрозуміло. Проте вам потрібен якийсь спосіб захистити свій ринок без заборон. Так ось, вам не треба заборон: виключно раннє довгострокове планування! Той ринок агрохолдингів, який працює на Африку, Азію, не обовʼязково повинен приєднуватися до цього планування, він може залишатися в тому ж стані, в якому й був. А у аграрних бізнесів має бути право вибору – об'єднуватися в групи, в холдинги, й грати на ринку, чи залишатися середнім або дрібним і працювати за запланованим прибутком, запланованим збутом, з гарантованим транзитом або з гарантованим споживанням. Я думаю, що ці дві системи мають право співіснувати поруч й не заважати розвитку одна одній.

Цьогорічна ситуація з ембарго на українську агропродукцію поставила Європу перед дилемою: як закривати ринки, щоб це не виглядало відвертою зневагою до принципів вільної торгівлі. Відповідь є: ви можете планувати цю вільну торгівлю, плануючи свої ресурси. Причому ви можете робити це далеко наперед – не обов'язково на місяць, а на рік, два, три. Таким чином ви виключатимете шоки. Відверто нікому нічого не заборонятимете. Але водночас регулюватимете не лише обсяги, а також походження зерна. Зрозуміло, що трейдерам, холдингам допомагати зайти на ринки ЄС – безглуздо, у них є свої великі ринки, Африка, Азія, Китай. А ось обсягів дрібних агровиробників для європейської інфраструктури вистачить. І цим маленьким ви можете зараз сказати: окей, ми для вас все відкрили, просто купуйте квитки, а ми дивимося навантаження, прораховуємо, якщо ми бачимо, що навантаження велике, ми вам не заборонятимемо їхати, ми просто вам не продамо квитки. Як працюють готелі, авіакомпанії? Вони ж нікому нічого не забороняють, а кажуть “Завтра тут не можна проїхати, а от післязавтра – буде можна”.

Економічні шоки виникають внаслідок недостатнього або відсутнього планування. Враховуючи обсяги та швидкість економічних процесів, має бути постійний моніторинг інфраструктурних даних на сьогодні, на завтра, на післязавтра, щоб ми побачили шоки, які на нас чекають, і, образно кажучи, підстелили соломки. Європейські споживачі української продукції могли б нарощувати свої потужності перероблювання заздалегідь, повідомляючи нас, що вони готові придбати, та маючи розуміння, що вони не завдадуть шкоди своїм країнам. Таким чином це була б інтеграція українського сільгоспсектору без шоків. І оптимально, якби ми разом з європейськими інфраструктурами, переробниками, могли б вже зараз розпочинати планування з розуміння, що Україна вже інтегрується до ЄС. Потрібно вже зараз актуалізувати дані по підприємствах, регіонах, власниках, інфраструктурах. Щоб прискорити інформаційний обмін і покращити аналіз і обмін інфраструктурних даних з даними про плани виробництв та торгівлі, ми з командою ІТ-фахівців вже створили комунікативне середовище. Така технологія раннього планування виробництв, завантаженості інфраструктур, розвʼяже найбільш складні питання європейської інтеграції України.